Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, – тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, – це все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

      – От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та Бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…

      І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…», заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

      На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

      – Андрію! – тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

      – Засилай старостів, – ще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

      – Як? Що? – не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій. – Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!

      – Їй-богу. Годі вже… не можу…

      Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.

      – Ні, здається, не бреше… Правда?

      – Правда, Андрію! – всміхнулася Мотря. – Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

      – І Ілька кинеш? – здержуючись і трохи тихіше запитав він.

      Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

      – Зовсім? Не підеш ніколи?

      Мотря легше хитнула.

      – Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?

      Мотря тільки мовчала.

      – Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!

      – Знаєш що, Андрію, – ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря, – я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

      – Ага! – з злістю муркнув Андрій. – СКАЧАТЬ