Без козиря (збірник). Петро Панч

Чтение книги онлайн.

      Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:

      – Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору – побалакаємо.

      Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.

      – Ви кликали мене? – торопко запитав Байда.

      – Тобі чого?

      – Це я, ніби кликали в контору.

      – Байда?

      – Атож!

      – Ти що там, образив пана техніка?

      – Тільки правду сказав.

      – Так от за цю правду, а по-нашому – це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.

      – То ість?

      – Без усяких «то ість».

      Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.

      – Ви що? – запитав він у віконце. – Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…

      – Спілка нам не указ, – гаркнув конторник, – а колдоговором можеш тепер піч розтопити.

      – О!

      – Факт!

      – Подивимось. Ти почекай, Гордію, з розрахунком. Ми ще побалакаємо інакше.

      – А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?

      – Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.

      – Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, – попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.

      – Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.

      Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.

      – Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.

      Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.

      – Ну так чого ви хочете? – запитав він, вислухавши Гордія Байду. – Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.

      – Хіба це образа?

      – Ну, припустімо. Образили? Образили.

      – А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.

      – Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, – слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.

      – Дозвольте, – вмішався вже Семен СКАЧАТЬ