Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відповідав щиро. Але оскільки в цій країні можна послизнутися на кожнім запитанні, відповіді були досить загального характеру, а здебільшого зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито», «чудесно», «весело», «гарно» і т. п. А очима дивився на всіх усміхнено й вивчав кожного. Всі були задоволені з Андрієвих відповідей. А він говорив тим своїм усміхненим поглядом: «Не кваптесь, друзі мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його знає… Буває всякого…»

      Так от і відбулася перша розмова з людиною з волі. Дідусь, той, що атестував, посміхнувся й спитав:

      – Ви перед цим сиділи в тюрмі?

      – Було трохи…

      – Видно…

      І наче вся камера промовила те «видно», хоч усі й мовчали. Розпитування поки що припинилися. Ніхто на Андрія не гнівався, навпаки, всі перейнялися до нього неабиякою симпатією. Випадок з аматором аеродромів, що його Андрій так добре «поголив», показав, що ця людина бувала в бувальцях. Сам Андрій нікого ні про що не розпитував, нічим абсолютно не цікавився, ні до кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався – був індиферентний і зовсім спокійний.

      Переступивши поріг камери, він тепер був рівноправний арештант і розташувався, «як у себе вдома».

      І потяглися арештантські будні.

      28-й в'язень камери ч. 49 відразу увійшов у колію й зажив загальним камерним життям, підпорядковуючись усім неписаним правилам.

      Першим неписаним правилом, якого він мусив дотримуватись, був арештантський закон, що кожен новоприбулий стажує від «параші», цебто дістає місце біля достославної тюремної реліквії, яка за звичаєм стоїть біля дверей; і лише в міру прибуття нових і вибуття старих в'язнів посувається помалу до середини. Андрій розташувався біля реліквії – згорнув свої штани й сорочку і підклав їх під голову так, як це мали й всі, під боком він мав також те саме, що й всі, – шматок голої, вогкої від поту паркетної підлоги (дерев'яний паркет в ялинку). «Параша», як кожна «параша», трохи смерділа, хоч і була добре закрита, але Андрій не шкодував, що так починається нова його арештантська кар'єра, він навіть був задоволений з такого місця – воно в дійсності вигідніше, аніж всі інші місця. Камера, що мала два метри завширшки й не сповна п'ять метрів уздовж, розрахована на одну людину, в'язня-самітника, містила зараз 28 осіб, отже, на кожну людину припадала зовсім мінімальна площа – трішки мокрої підлоги й шматочок стіни, об яку можна опертися спиною. Справа й зліва кожна людина прилипала плечима й стегнами до своїх сусідів. Це було неприємно, і саме в цім відношенні Андрій мав вигоду – він торкався до пітного тіла сусіда лише одним боком, другим же він не торкався ні до кого, спирався ліктем на віко «параші», а потім на ту руку зручно спирався головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо все ж таки в камері було майже три десятки осіб!), але то нічого. Зате ця позиція мала ще одну вигоду – сюди не видно було з вічка, й Андрій міг навіть дрімати сидячи, чого не могли робити інші, не ризикуючи дістати тяжку кару за порушення тюремного режиму. Щоб спіймати Андрія на спанні, треба відчинити «кормушку» (таке віконце СКАЧАТЬ