Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дівчинка Ната!.. Як же ж це він не помітив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сиділа, знітившись і завмерши, – тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, і, втягши голову в хутряний ковнір свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. І… плакала.

      Так, це Ната, що її колись Максим носив на руках, донька його старшого віком друга Д., засланого й замученого десь у Рибінську… Максим трохи не скрикнув. Але втримався. «Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото їхала машиною! Це ж вона там, ще в місті, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником… Що ж вона пише?..» А дівчина дивилась на Максима не моргаючи, і тільки перо тремтіло в її руці, занесене над білим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрідка оком десь набік, але вона йому – Максимові – щось кричала своїми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення…

      І Максим зрозумів усе. Ті очі дивилися так, що не можна було не зрозуміти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут і яке тяжке завдання їй поставлено.

      «Невже ж це Соломон притяг її? Невже ж це він „змобілізував“ її, „рекомендував“ на таку тяжку роботу?! Так… Це ж вона має тут „свідчити“ на нього… Писати… Господи!»

      А дівчина кліпнула віями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дівчина злякалась і квапилася зітерти ту сльозу, витерти папір насухо, знищити слід на папері. А тоді нишком глянула туди і сюди – чи ніхто не дивиться, чи ніхто не бачив?.. Ні, ніхто не бачив. (У хаті стояв гомін і клубочився махорковий дим.) І знову очима на Максима…

      – Не потерпай так, Нато!.. – зітхнув Максим ледве чутно. – І пиши, дитино, все, що в голову збреде… Все те не має ніякого значення…

      – А ви… ви не гніватиметесь?.. – прошепотіла бідолашна дівчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зітхнула: – Звеліли…

      – Дурненька, – посміхнувся Максим. Помовчав. А тоді додав: – Там погоду роблять люди поважніші… А твій дитячий лепет… – і махнув рукою. – Пиши, Нато… Мені вже нічого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам'ятай про батька, дочко…

      Дівчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плічка їй ходили ходором, «писала» …

      – Ти що ж девочку обижаєш, га?! – звівся нараз із долівки високий білявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, – п'яний як чіп. Був у сибіряцьких «чосанках», з якимись медалями на грудях, стрункий і хвацький.

      – Га?!. Вона должна работать, а ти… А стой!.. – придивився пильно, потім вернувся на своє місце, взяв пас із револьвером і портупеєю й підійшов знову до Максима, пристібаючи той пас із портупеєю і ніяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарешті пристебнув. Потім витяг тяжкого пістоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав ців'ям…

      – Ти що ж девочку зобижаєш, га?!.

      Засунув пістоля назад у кобуру.

      – От ми зараз побачимо, хто ти…

      Підійшов до столу, СКАЧАТЬ