Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

      Раптом розітнулась несамовита команда:

      – Лягай!!.

      І забряжчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цівкою.

      Максим хотів гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «общее число» він один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався він за довгі роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотів утримати бідолашних людей від психози, що загрожувала розгорнутися в божевільне ревище, але це за нього зробив хтось із варти:

      – Ну, ну, ша, герої!.. – промовив той «хтось» уїдливо й засміявся злісно: – Ша!.. Ще не зараз… Ось поїдемо… – і виматюкався понуро й сплюнувши.

      Решта варти мовчала, як мур.

      Десь гуділо, бряжчало ланцюгами, порскало. По хвилі виповзло з мряки й підійшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка.

      – По четвірках за порядком вставати, в авто влазити… – наче молитву забубонів той самий хрипкий дерев'яний голос професійного вбивці. – Перша четвірка – давай!.. Решта лежати. Друга четвірка – давай!..

      Так помалу всі опинилися в машині, в темній великій халабуді, наповнивши її вщерть.

      Останньою влізла не четвірка, а шістка – це були автоматники. Вони стали стіною, загородивши вихід і тримаючи скоростріли, спрямовані на людей у машині. Решта варти лишилася долі. Підуть спати. А декотрі, може, ще почіпляються з боків.

      Коли машина рушила, автоматники, що були в машині, опустили заслону за своїми спинами й засвітили ліхтар із свічкою, піднесли той ліхтар до горішньої перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всіх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

      «Куди?..» – нашорошились усі, млосно завмираючи.

      – Куди? – прошепотів хтось, невідомо кого питаючи.

      – Хто зна… – Зітхання. Мовчанка.

      Чути лише, як ззовні, певно стоячи на крилах машини, хтось зрідка перемовлявся словами, яких не можна було розібрати.

      – А пильнуйте лишень… – почувся шепіт із кутка, з темряви. – Якщо машина поверне ліворуч – значить… у ліс. А якщо праворуч…

      Павза.

      – Значить – теж у ліс… – додав хтось інший безнадійно.

      – Хто зна… – прошепотів перший, захищаючи іскру невисловленої надії. Машина повернула праворуч.

      – Куди нас везуть?!. – гістерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимові цей голос видався знайомим, тільки зміненим від жаху так, що тяжко було розпізнати, хто ж саме був його власник.

      – Побачиш… – процідив котрийсь із вартових СКАЧАТЬ