Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:

      – Ось вам папір, і ви на ньому все напишете…

      – Але ж…

      – Мовчати… Ось оце папір…

      – Але ж…

      – Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом підносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозуміло?

      Максим знизав плечем. Він не збирався змагатись у гістерії з таким-от «фельдмаршалом». Зціпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидів спиною до нього, в шинелі на опашки, і йому видалося щось ніби знайоме. Хто б це міг бути?.. А втім, яке то має значення! А Кутузов прохарчав, прошипів йому в лице, відчуваючи, що він не в силі зломити його глумливого безстрашшя:

      – Напишете!.. Ви все на цьому папері напишете… Ясно?.. Все…

      І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нічого не можна написати до пуття і про це знав сам Кутузов ліпше від усіх, але він про те й не думав. Він думав лише про те, що ось цей Голіят таки сяде покірно й буде на цьому папірчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимість того, що він таки його зломив, зім’яв, як ганчірку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчірку, не можна його знищити. Адже він саме й шукає легкої кулі, як визволення.

      – А тепер – ідіть! – промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвідділу дивізії, й одвернувся, став над шахівницею, напружив червоний карк.

      – Пішли… – запропонував старий знайомий і сам пішов попереду.

      Вони вдвох вийшли.

      – Слухайте, – промовив начальник спецвідділу дивізії апатично вже надворі, в темряві. – Бачите, яка темрява?..

      Я думаю, що вам взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне – чого? (Зітхнув.) Ви потрапили в таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І не можна втекти.

      Павза.

      – Проте, на всякий випадок, майте на увазі – крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того – від мене утікати – то було б не шляхетно, бо хлопці ж вас упіймають неодмінно, і мені тоді сорому не обібратись – такий конвоїр!..

      Всю цю тираду начальник проказав ніби сам до себе, з нудьги й замовк.

      Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві на стовпці, причому – ініціативу шукання дороги начальник ніби цілком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:

      – Може, лівіш?

      – Може, правіш?..

      – А шукайте там клямки. Є? Тягніть…

      Так вони опинилися в затишній хатині – в тихій, чисто прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була в штабі, тут світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл був накритий білою скатертиною, ліжко чисто застелене… Взагалі було щось великоднього в цій хаті, в якій стіл застилався білою скатертиною, без сумніву, тільки на Великдень та ще на Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимові рукою на місце на лаві СКАЧАТЬ