Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. – загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.

      – А речі брати? – спитав хтось дипломатично, здавленим голосом.

      – Брати!.. Все забирай!..

      – І горшки?..

      – І горшки забирай…

      – Навіщо вони… – протяг хтось сумно, – …коли ж однак до лісу…

      – …на «шльопку» … – видавив хтось спазматично з горла – хтось юний – і зарюмсав.

      – Дурак! – буркнув вартовий. – Боїшся… Зараз найстрашніша кара – це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків – котрі порожні, кидай. Баби заберуть…

      Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

      Максим стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:

      «Вихаді-і-і-і!!.»

      – Увага! – випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кінці. Пойнятно?

      Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.

      – Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!

      – Василенко!

      – Я…

      – Завірюха!

      – я…

      I так через увесь список: веселий виклик – сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові – вчителів, митців, агрономів, селян, священиків, лікарів… «Ого! – подумав він, – хтось добре попрацював!»

      Нарешті список скінчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок і стояв, мовчки чекаючи.

      – Я… – проказав Максим апатично, бо його не було викликано.

      – Ага!.. Ну, от бач… – зрадів чомусь вартовий.

      – Приведено, як ви спали, – пояснив хтось із кутка услужливо.

      – А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають… – грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:

      – На… Запиши сам себе, ось тут-о… – ляпнув долонею по папері. – Бо моя макітра в обручах от… Хто ти – знаю. Це ти той архітектор. От і добре, – закінчив він іронично. – Будеш тепер от із ними будувати…

      – …Царство Небесне… – зітхнув тихо й тужно Василенко.

      – Теж добре, – згодився вартовий. – Нада його переделать ік… Бо там уже нашому брату немає місця!

      Максим записав себе в список.

СКАЧАТЬ