Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці.

      Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…

      З-під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем-пі», у ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм «ем-пі» під ребра:

      – Ану-ка, давай іди!

      І повели його з хати геть у темряву. «Ніхто не сказав ні „здрастуй“, ні „прощай“», – подумав Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із суміжної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла до столу якась постать і сіла до шахівниці. Але двері закрилися і темрява все поглинула. Хлопці вели його в ту темряву. Один ішов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував:

      – Прямо…

      – Вліво…

      – Прямо… Прямо…

      Вони йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.

      – Прямо…

      Минули клуню.

      – Стоп!!.

      Зупинились за клунею.

      «Бігти чи не бігти? – майнуло в Максимовій голові. – А-а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

      – Так стояти! – скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…

      – Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.

      Раптом від хати на весь голос:

      – Адставі-і-іть!!.

      Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»

      – Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злісно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…

      Вони прийшли знову до хати.

      Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.

      – Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сиділи на Луб'янці?

      Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

      – Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?

      Павза. Максим зітхнув.

      – За Марію Магдалину…

      Кутузов розгубився.

      – Що, що?.. – Потім оговтався. – Гм… Цебто що ви її зґвалтували?

      – Ні.

      – Вона вас?

      – Майже… СКАЧАТЬ