Твори. Марко Вовчок

Чтение книги онлайн.

      Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить".

      – I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом!

      Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

      Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

      Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його!

      Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, – дожидає.

      Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навiдаюсь".

      Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!"

      Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

      Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

      Стара й годi, тiльки охає.

      XIV

      Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, – все сидить та думає.

      Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"

      Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

      Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

      – Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

      – Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

      – Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

      – Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинає:

      – Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

      Молодий став помiчати, турбується:

      – Що таке? Чого смутна?

      – Та я не смутная…

      – Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її СКАЧАТЬ