Твори. Марко Вовчок

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

      Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона:

      – Не пийте, не пийте!

      – Чому?

      – Я не хочу! Не пийте!

      – Та коли ж я хочу пити!

      – А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

      I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає – трохи не плаче.

      Панночки приїжджi дивуються:

      – Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

      Наша панночка тiльки всмiхається.

      Питають, що вiн їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:

      – Це вiн мене обдарував!

      Чудне панське кохання!

      А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!

      Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.

      – Дитино моя! В його хутiр є!

      – Справдi? – покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. – Де? Хто казав?

      – Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.

      – Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

      Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, – хуторець вiтають!

      XVI

      Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, – аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

      Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:

      – Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!

      Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

      – Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

      – Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.

      – Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

      Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

      – Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

      – Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

      – Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

      – Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.

      – Добре, добре, бабусю! Нехай СКАЧАТЬ