Твори. Марко Вовчок

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

      Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

      – А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

      XXVI

      Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живої…"

      Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

      Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

      – А хто се тут? – питаю.

      – Я, дiвчино-горличко!

      – Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

      – То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

      – Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

      – Дiвчино! Дiвчино!

      – Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

      XXVII

      Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

      – Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!

      – Спасибi, бабусю!

      – То й ходiмо.

      – Ось я панiї спитаюся.

      – Чого питатись, любко? То ж вечеря!

      – Чи звелить iти.

      Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

      – То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

      Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

      – Чого сунешся?

      – Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.

      – Iди собi – вечеряй!

      XXVIII

      Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

      – Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.

      А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

      – Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.

      – Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.

      – Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.

      – А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

СКАЧАТЬ