СКАЧАТЬ
його козачком до пана Сухоти, значкового товариша, колишнього полкового судді. Сухота був недобрий чоловік, Северин прислужував йому, а ще ж і дрова носив до кахляної грубки, й качки ганяв з проса, і лободу рвав для свиней. Єдиною відрадою був дід Махтей. Його куце обійстя в кінці Сухотиного городу – столітня хатина з в’яленої верби, а на ній лелече гніздо, і ще троє гнізд на осокорах, клекіт стоїть такий, що пострілу не почуєш, а як піднімуться на крило лелеченята, затулять усе небо, й ширяють, і крутять високо вгорі колесом, й пролітають білими вітрильниками; Сухота, якому вони забілили город, хотів їх постріляти, але Махтей сказав: спалю. Махтей – колишній кобзар-бандурист, ще недавнечко ходив по ближніх селах, а відтоді, як почали відмовляти ноги, сидить на призьбі, люди самі приходять до нього. Він грає на бандурі й робить бандури: то важка, докучлива й тонка робота, зробити гарну бандуру – треба мати неабиякий хист. У нього Северин і навчився грати: старий не приховував від нього секретів: «Кому ще передам». Та так, що вони вже і вдвох сідали на призьбі, коли збиралося багато людей, і співали в два голоси. А ще вони ловили рибу: в кінці Махтейового городика – ставок, ставили крильчатки, Махтей від берега, а Северин заходив попідруки й пірнав до дна, щоб устромити в глей патичок. Махтей зробив і Северинові невелику бандурку. Мабуть, Северин побрів би з нею від села до села, та не випало. Продав його Сухота аж сюди, в Петербург. Й везли його та ще двох хлопців у глибокій, схожій на клітку, гарбі, накритій воловими шкурами. В капелі він наймолодший, йому п’ятнадцять з половиною літ. Він виспівує, коли треба потягнути за жінку або дівчину чи зобразити голосіння.
…Бандура схлипнула, а тоді зарокотала, задзвеніла, загуділа, засурмила сурмою – кудись підносила, кудись кликала, кудись вела. Северин ще ніколи не чув такої музики. Він не витримав, підвівся й ступив до Любистка, дарма що лаятиме, насварить, прожене… Але Любисток не прогнав. Запитав, хто це, й грав далі.
– Це музика, з якою запорожці ходять до бою, Григорію Михайловичу? Вони сміливі?
– Найсміливіші в світі. Були… А тепер і вони…
– Й чого ви не підете до них?
– Ходив, ловили. Та і в них… Там тепер теж сидить московинський комендант, указує, кого можна прийняти, а кого не можна. І кому в який бік чхнути.
Северин розумів Любистка серцем. Йому теж марилась батьківщина, хоч і не мав до кого там пригорнутися. Він також один раз спробував утікати, але його впіймали одразу за Петербургом і одбатожили.
– Ви мені покажете, як грати цю пісню?
– Це не пісня, це – марш. І вчитися треба серцем. Але дивися: трум, трум, ту-ру-ру рум, трум, трум, ту-ру-ру рум… – щоб струни дзвеніли в лад з приструнками.
Стояв перед суворим козарлюгою з мужнім обличчям, пишними, розлетистими вусами, тендітний, з ніжним, майже дівочим обличчям, ледь кирпатим носом з ластовинням довкола нього, й ловив серцем музику.