Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      Для свого звичаю.

      А я тебе, мій Нечаю,

      Не убезпечаю,

      Держи собі шабелечку

      Та під опанчою.

      Кирило ворухнувся, і Любисток поклав долоню на струни:

      – Не розумієш, нащо коня в сіделечку? Щоб бути готовим до втечі. Був би в мене коник, коли я утікав звідси… Мав би я очі…

      Вони сиділи втрьох у малій вітальні Аничкового палацу, подарованого Єлизаветою Олексієві: Любисток, Кирило і він. Олексій, сам вправний бандурист, покликав Любистка, рівного якому не було ні тут, ні на Вкраїні, він хотів, щоб Кирило, який відвик від рідної мови, від рідного краю, повертав їх собі в душу. Щоб хлюпнув туди степ, долинув козацький погук, заіржав вороненький коник, щоб узяла Кирила пекуча печаль і пройняла гордість за тих, до кого скоро поїде. Єлизавета вчора сказала: «Вже скоро, Олексію, скоро буде Гетьманщина».

      Проникливо, душею співав Любисток. Олексій дивився на нього: він і сам мужній з вигляду – високе смагляве чоло, ніс з горбинкою, широкі, дугами брови. А ще Олексій зненацька помітив, що Любисткові в молоду голову останнім часом намело багато снігу. Важко він переживав волю-неволю, тужив за рідним козацьким краєм. А Любисток співав далі:

      А потім під ліплену чужоземну стелю злетіло:

      – Були колись люди, – розгладив вуса Любисток. – На смерть ішли за волю, за правду.

      – І чого досягнули? – Кирило.

      – Хоча б помирали зі славою. А ми тепер… Старшина в Глухові, як миша під мітлою… Добра наживають, меди-горілки п’ють та стерляддю заїдають. А ми тут… І нас вони не забувають, шлють тараню та щуку в’ялену.

      – Ну, не тільки… Ось уже рік сидить тут, у Петербурзі, депутація з чолобитною, щоб повернули гетьманство. – Й не сказав Олексій, що то з його власної намови-підмови, що він Єлизаветі вуха протуркотів про це.

      – То так, – мовив Любисток. – СКАЧАТЬ