Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ самою призьбою, росли півники, їхні гострі вістря протикалися одразу після снігу, й по тому, як вони росли, він міряв весну, отут вони й зараз ростуть, півонії, пишні квітки; бувало, він нарізав їх і ставив у глекові на столі, й мати тоді казала: «Ти як дівчина», а он рай-дерево – бузок, його запахи наповнювали у відчинене вікно хату, а он чорнобривці – то вже материні квіти, вона казала, щоб поклали їх їй у труну, а він малим лякався й плакав.

      З букетом півоній і приїхав до палацу, вручив їх Лізі, сказавши, що це півонії з власного саду. Вона посадовила його за стіл, майже наказавши: сідай, а потім гепнула перед ним велику макітру, у якій догори лапами лежала тлуста, жирна, засмажена качка – їж. Я зготувала, я – твоя жінка.

      Вона й там, у Петербурзі, іноді грала доладну домашню господиню, готувала ту чи ту страву.

      – Я обідав дома з родичами.

      – Я того не бачила, як ти обідав. Треба їсти те, що приготувала власна жінка. – Й стояла ставна, ладна у фартушині. Така ладна, така жадана, що він не стямився, як ухопив її й посадовив на коліна. Так і кохалися. Потім їв качку.

      А по тому вони ходили над Остром, в пітьмі тихо перегукувалася варта. Великі білі зорі котилися за водою. По річці проплив човен з ліхтарем на щоглі і щез. За річкою луг у пітьмі, як ніч без краю. І квилить якась птаха, неначе загублена душа. Й стає терпко, жаско, що все минає, і оця мить також мине, що вони молоді, палкі, але це не буде вічно, й що не вічна оця близькість – їхні душі, неначе одна, спільна, і почуття також. Зорі дивилися на них, перекліпувалися – заздрили. Вони розкотилися по небу, неначе погублені таляри.

      У будинку в Козельці їхнє кохання сягнуло апогею – зір. І несло їх до них. Усе було таємничо, романтично, високо. А теплі літні ночі з повним місяцем і падучими зорями зачаровували.

      – У нас там немає таких зір.

      – Немає. Ти подивися, як вони сяють. Ближче, далі, зовсім далеко. Полинути б.

      – Полиньмо.

      І знову вони кохалися. В кожному новому місці Єлизавета кохалася особливо палко, це Олексій помітив давно. Й подумав, що з часом їй зажадається не тільки нових місць, а й нових коханців.

      – Знаєш, як би я хотів найкраще прожити життя?

      – Як?

      – Над річкою, на пасіці. Гарний курінь з очерету. Цвітуть яблуні. А бджоли гудуть, гудуть. А ось і ти йдеш, несеш у вузлику обід. А я тебе пригощаю медом з вощини. Солодким-солодким.

      – І ще чимось. Ще солодшим. У курені.

      – Безсоромна.

      – Я не безсоромна. Просто я кохаю, – і в її очах справді світилися милі приязні вогники. Вона взяла його за руку й приклала до своєї щоки. Тепла, довірлива хвиля огорнула їх, і справді в цей час були вони не коханцями, а люблячими чоловіком і жінкою, спорідненими душами. Й відчули: отак би прожити вік. Сказала:

      – Я, Олексію, хочу прожити своє життя. Не хочу віддавати його… ну, як ото високо кажуть: на олтар Вітчизни. Я її люблю, але вона – одне, а я – інше.

      І враз те все відлетіло від неї:

      – Твоє СКАЧАТЬ