Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      – А чи ніхто з нас, братця, не сміється? А то будемо в шию бить, – сказав Головня.

      – Немає серед нас дуки, – ламав спинку від хребтини тарані Любисток, а сам кліпнув невидющими очима на Олексія. Був гарний з себе, дуже гарний: буйний чуб хвилею лягав на лівий бік, орлиний ніс, круте підборіддя. – Всі ми тут… як ото в клітці.

      – У золотій, – крякнув Головня.

      – А де ж нам ще бути? – запитав Марцинкевич.

      Марко Полторацький розгладив вуса.

      – Мали б бути в Дикому полі, на Дніпрових порогах, у турчина в гостях.

      – Минулося те, лишилося тільки в піснях, – проказав Головня.

      – Бо немає нині таких людей, перевелися, – запально мовив Марко Полторацький. – Сидять по канцеляріях, або як ось ми отут. Немає їх. Немає Наливайка, Бородавки, Богуна.

      – Може, й є, – тихо сказав Любисток. – Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…

      – Хто? – Любисток.

      – Гордієнко. Мазепа.

      Головня подивився застережливо, приклав пальця до губів.

      – Та те я й кажу, що минулося, що воно ні до чого. Ми ось тут, а на наших землях…

      – Її величність, – мовив, дивлячись у підлогу, Олексій, – учора видала указ, за яким москалям забороняється купляти землю в Україні. – Всі зрозуміли, що тут не обійшлося без Олексія, він сам натякав на це. – Часи справді інші, треба ладом, покорою, вірною службою, – додав.

      – Колись було шаблею, – зблиснув очима Марко. – Але справді: минулося. Все минулося. Навіть край наш споганів, там теж так холодно, як і тут. Нанесли москалі постолами холоду. І все міряють: землю, воду, я вже не кажу про пшеницю… – І зняв зі стіни бандуру:

      Зарипіли двері. До комірчини вступив Федір Дуб’янський, з Понорниці біля Новгорода-Сіверського. Марко вдарив по всіх струнах:

      У Дуб’янського донька фрейліна одружена з князем Долгоруким, чотири сини, гвардійські офіцери, при ньому остерігалися непевних слів і крамольних пісень. Він благословив трапезу:

      – А край хрещений і тут. І води тихії, і зорі яснії.

      – А так-так, – закивали головами співаки.

      – І все-таки зорі у нас інші, – уперто мовив Полторацький.

      – Треба бачити зорі скрізь, – прорік Дуб’янський.

      По одному порозходилися всі. Залишились Олексій і Любисток, який довго тужив на бандурі, відтак відклав. Йому особливо була немила чужа сторона, він не приховував своєї нехоті тут жити, презирства до московських порядків. Повів сліпими очима:

      – Сидимо ми тут, як папуги в клітці. СКАЧАТЬ