.

Чтение книги онлайн.

      2

      Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

      Чому?

      Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома – ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна – в Києві.

      Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

      У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

      Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…

      Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

      Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…

      Тепер тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…

      А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські, або на поміщицькі!

      Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти, чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося…

      Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

      Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…

      Якось він мене запитав:

      – А ви ніколи не пробували в газети писати?

      – Ні, ніколи.

      – А ви спробуйте!

      Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.

      Залишив я думку про працю в газеті.

      Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

      Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

      Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно:

СКАЧАТЬ