Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

Чтение книги онлайн.

      – Ой, цікава ця штука, товариш, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од’їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З’їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лісі тихо-тихо… Іноді тільки трісне гілочка, упаде шишка, стук-стукне дятел… Ви стоїте й «прочісуєте» зором свою територію: де стежка, де галявина, – щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків… Не ліс там у загонщиків, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки – то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мінімум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от, нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от – між кущами – мельк! – сіре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще – постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:

      – Скільки взяли?

      – Трьох!

      – Скільки пройшло?

      – Два!

      – Ех, ви! Як же це ви зівнули?!

      І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави…

      – А тоді, пам’ятаю…

      – А тоді…

      – А раз…

      Та що там говорити…

      Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь.

      Слухачі зачаровані…

      IV

      Їдете, значить, ви на Попівське.

      Обабіч дороги, аж ген-ген – куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.

      А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб…

      Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій – батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:

      – Н-н-н-о! СКАЧАТЬ