Ліля. Париж. Кохання. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я опинюся в паризькій лікарні «Швидкої допомоги» й взнаю, що можна чекати вічність. І що та «вічність» може тривати більше за чотири години. Але нині я вкрай виснажена отою «вічністю».)

      – Та проходьте вже! Ви що, заснули?

      Я поморщилась і відкрила очі. Чолов’яга на вигляд був, як із туристичних швабських світлин[36]: велюровий вишитий темно-зелений жилет і борода. Ось хіба що бракувало гостинності того зменшувального артикля «лє», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителі Баден-Вюртембергу.[37]

      Я пішла за ним крутими дерев’яними гвинтовими сходами.

      – Вибачте, я хотів трохи обтерти від пилу фари своєї машини. Почав кєрвох[38], а потім у сусідній будинок хазяї з Мюнхена приїхали, тож мусив вимити її всю – якось незручно було перед сусідами… Навіть завтрашню мийку скасував.

      Німець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще теліпаюся за ним хвостом і, головне – чи сприймаю його слова про швабські традиції як окозамилювання. Я захекалася. Ці сходи своєю безкінечністю все більше нагадували ті, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надію, що «горгулії» в кінці таки порадують мене не менше, ніж паризькі.

      – Ні-чо-го… – видушила я із себе по складах у перервах між вдихом і видихом.

      Чолов’яга, перевіривши, що зі мною все гаразд, зі скрипом розвернувся на своїх черевиках і рушив далі вгору:

      – Я так і не зрозумів із вашого листа: ви шукаєте свою прародичку?

      – Так… Ви щодня сюди вилазите? – тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба зав’язувати з курінням».

      Німець на мою ремарку нічого не відповів. Він, нарешті, зупинився перед тяжкими дерев’яними дверима, колись, у доісторичні часи, пофарбованими в синє, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, і мені здалося, ніби ті двері мають просто вибухнути й розпастися на друзки, відкриваючи нам дивовижний світ неприступних льодяних альпійських гір і готичних смерек, коли, нарешті, йому вдасться їх відкрити. Однак нічого такого не сталося. Він просто завмер на якусь мить, і зі страшним скрипом ті двері трохи причинилися. Ці двері завтовшки, готова заприсягнутися, були більші за середньовічні стіни цього собору.

* * *

      Я вже бачила такі двері не один раз і проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннім вхід заборонено», «Тільки для персоналу», «Немає входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось інше. Більше. Щось із дитинства. Миттєва капітуляція перед тим, що заборонили, усвідомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецікаве. Значить, там кімната зі швабрами, куди – зась. І тільки дрібним злодюжкам і видатним авантюристам є доступ, таким, як Ніколь Бонне[39], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40], а всім іншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви і не лізете.

      Аж тут мене осяяло.

      – Це ж башта церкви Святого Духа[41]?

      Швабець хитро всміхнувся.

СКАЧАТЬ