Ліля. Париж. Кохання. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

      8

      Тут я змушена зробити маленьку ремарку.

      По-перше, мої герої почали інтелектуальну сварку, котру заведено називати дискусією, все глибше залізаючи в хащі історичних домислів і фактів. І ця сварка, себто дискусія, затягнулася на добрячу кількість сторінок. Чи воно вам треба цього чудесного ранку/дня/вечора?.. По-друге, я зовсім не очікувала від моєї дівчинки Ліадейн – експатки й фотографа з Парижа – такої настирності в цьому питанні.

      Чому це було так важливо для неї? Звісно-звісно, я пам’ятаю, що ми вже з вами дали відповідь на це запитання наприкінці Кола першого. Пам’ятаєте? «Ніщо у світі не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите». Однак… Я б хотіла додати певної прозорості каламутній річці мого роману.

      Ліадейн у школі називали Лілею. Та й за паспортом вона була Ліля – в Радянському Союзі не дуже полюбляли дивні імена. Ті, що здавалися буржуазними, непристойними, вульгарними, аби випендритись і таке інше. А простіше – просто дивакуватими, ексцентричними, такими, котрі вирізняли з-поміж інших. Усе мало бути під копірку й однаковим на зріст, як вазони на підвіконні прапорщика космодрому десь попід Плесецьком – якось так.

      І ось, коли та грандіозна махіна, що «звєздою» солдатика, котрий «просто хотєл остаться» з дівчиною, «но високая в нєбє завьот в путь»[42] нарешті розпалася, і Ліля знайшла сили піти всупереч тому життю, що чекало на неї в рідному Києві й податися світ за очі (аж до Парижа з його ліхтарями на Ейфелевій), усе індивідуальне, рідне й не «під копірку» набуло для неї особливого значення.

      – Мою бабусю звали Ліадейн?

      – Так, Крихітко… Та й тебе так повинні були назвати – це було сімейною традицією.

      – А чому я тоді Ліля?

      – Ну бо в СРСР було нетипово давати дівчаткам таке ім’я.

      – А Ліля – то типово?

      – Сонечко, ну не так нетипово, як Ліадейн. Власне, молодшу сестру Лариси Косач так звали… Ти знаєш, хто це[43]?

      – Так, мамо, звісно знаю! Не знущайся з мене. Я дуже люблю «Лісову пісню», просто дуже…

      – Тоді можеш уважати, що тебе названо на її честь. Круть?

      – Оці твої слівця сучасні… І звідки ти їх приносиш постійно?

      – Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Ліадейн. Звісно, батько мені цю ідею «задвинув», коли я тільки завагітніла. До речі, щодо хлопчика у нього зазіхань на авторське право придумувати ім’я не було. Може, тому всю вагітність я сподівалася на хлопчика…

      – Красно дякую!

      – Не злися. З ім’ям Ліадейн тебе б у школі розтерзали. Я – вчителька. Повір мені, діти – найжорстокіші людські створіння. Це, коли вони виростають і взнають, що таке біль, стають м’якішими чи втомленішими… А дітьми люди – як струна, що перерізає горлянку, і сама того не знає, – невинні й кришталево жорстокі…

СКАЧАТЬ