Название: Ліля. Париж. Кохання
Автор: Галина Горицька
Издательство: OMIKO
Жанр: Современная зарубежная литература
Серия: Жіноча проза
isbn:
isbn:
«Ліадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березі Неккару ні секунди. Ні секунди в непритомному стані, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть – це не те, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Має чекати…»
Вона опритомніла й звелася на руки. Стала рачки, немов ті вовки, що спостерігали за нею з густого лісу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останні краплини життя залишать її тіло й можна буде її роздерти та з’їсти. Кожен сажень давався їй з таким зусиллям, ніби вона підіймала на своїх плечах цілий шефель[33]. Вона вже втомилася від того, що просто розплющила очі. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиї, її заколисував.
Ліадейн тяжко зітхнула. Крім хижих вилисків вовчих очей із підліска навпроти неї вона встигла помітити кров на сукні, до того ж рука нестерпно боліла. Ліадейн здогадалася, що поранилась під час трощі. Роздивилася навколо й не побачила жодної живої душі – справедливості заради треба зазначити, що й мертвої також.
Навколо на піску була сила-силенна різних гілок і хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зігрітися. Ліадейн зітхнула ще раз і навіть не помітила, що за цими роздумами підвелася на ноги. Вона глянула в бік лісу й вогнів, що хижо виблискували, й, зціпивши зуби, пішла в самі хащі.
Що ж, прийшов час відрекомендуватися. Мене звати Ліадейн. Точнісінько, як мою пра-пра-бозна-скільки-разів… Ну ви зрозуміли.
У моїй родині є традиція – давати дівчатам ім’я Ліадейн. А ще – щопокоління описувати історію роду. Подекуди виходить кумедно читати попередників – кожне покоління додає щось своє й кидає ту розповідь, запечатану сургучною печаткою, до пустої пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту – до скрині. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукає тридцятка, він дістає ту скриню, відкриває дешевий, поржавілий мідний замок (кому захочеться красти незрозумілі каракулі, важливі тільки для кількох людей спорідненої крові?), розбиває пляшку, зриває ті печатки з рукопису й читає написане. А потім протягом трьох років він має переписати історію роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потім – у скриню.
Ви запитаєте, навіщо це робиться? А навіщо готувати олів’є на Новий рік? Або напиватися на день народження? Навіщо їздити на кладовище й садити квіти на могилах рідних? Адже вони давно мертві й:
а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живі;
б) переродилися пухким рожевим дитинчам, і з їхньої пам’яті вже стерто, хто ви є і де їхнє попереднє тіло поховане;
в) їхній мозок помер разом із ними та їхнім смердючим тілом, що розкладається, і тільки кігті й волосся на ньому ростуть (за інерцією), абсолютно все одно, чи на поверхні цвістимуть незабудки.
Вибачте за прямолінійність, але… «ніщо у Всесвіті не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож СКАЧАТЬ
33
Стародавні міри величини. Зокрема, шефель – міра вмісту зерна в циліндричній формі, в різних німецьких землях досягала від 55 до 220 л.