Бодай Будка. Наталка Бабіна

Чтение книги онлайн.

      Петро знов змовк.

      – Пане Петре, – сказала я як можна більш м’яко. – Віте не гнівайтеся, будь ласка, а вам ніколи не доводилося звертатися до психіатра?

      Чоловік посміхнувся без всякої веселості.

      – Пані Алло, невже віте не вірите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що віте з ним не зутикалися? – я вже відкрила рота, щоб відповісти в термінах матеріалізму та наукового атеїзму, але прикусила язика.

      Петро зауважив цю запинку.

      – А, ось бачите, й віте не заперечуєте, що є сили, про які ми мало відаємо… Але дещо все ж відаємо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мірою моя спеціальність… Але, знаєте, я й сам був на грані того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила мені така думка, коли без сну ворочався тою ніччю. А ще я згадав, що колись-колись оте місце біля річки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатівка, або Нечиста Калатівка… А назавтра пішов до тітки Оксани.

      Я не дійшов до її дому, ми зустрілися на вулиці. Вона кудись спішила, їхала ровером, але пристала, коли я попросив її зупинитися.

      – Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.

      Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне їй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радісний, була якоюсь натхненою, аж світилася. Я не став ходити навколо і спитав навпрост:

      – Я бачив вас учора в лісі коло Довгенького Поля… У Нечистій Калатівці… Що то було?

      Вона різко перемінилася, як шматкою провели по обличчі та стерли сяйво.

      – Не питайся про це, – відрізала. – Не питайся. І не згадуй, забудь, коли хочеш жити.

      – Але…

      – Бувай здоровий, – обірвала вона, та помкнулася їхати далій.

      Пробуючи втримати, я взяв її за руку; вона шарпонулася, рукав задерся, і я побачив, що вся рука в синцях, як збита…

      Петро змовк. Встав з дивана, пройшовся до вікна, назад.

      – Вона поїхала, нічого більше не сказавши. А мені зганувся43 ще випадок, який відбувся, може, за два тижні раніше. У нас у селі є хлопчина глухонімий, Василько звати, років сім йому. Шов він вулицею, і його збила машина, на моїх очах це було. Міцно збила, переїхала просто, крім того, він вдарився головою в камінь… Я підбіг до нього – він не дихав. «Хутка»44 й справді хутко приїхала – але лікарі ніц уже не могли зробити… Аж поки до місця аварії не прибігла Оксана Петрівна. Я бачив, як це було: лікарі намагалися оживити дитину, результату нуль. Тітка стояла біля них, в очах жах… Такий жах, що навіть дивно: я розумію, нещасний випадок, хлопчину шкода, шок, але жах в її очах був якийсь несумірний, надмірний, занадто його було… Раптом вона начебто рішилася на щось, кивнула сама собі, відійшла у бік, побіліла як полотно, щось прошептала, СКАЧАТЬ