Бодай Будка. Наталка Бабіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…

      – Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?

      – Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.

      Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.

      – Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!

      Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.

      Подзвонити кому? Влянці, Ленці?

      Я відвернулася, зробила кілька кроків у бік шосу. У цей ранішній час він був пустим, тільки чулося тихе порипування педалів – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Німець. Непотрібна, недоречна аж до неприйняття зараз зустріч.

      Їхав він мимо, мусить, на дачу – я знала що десь поблизьку в нього є дача – або, може, просто катався для здоров’я – на ньому був спортивний костюм у кольорах російського прапора. Я хотіла відвернулася, коб35 не бачити пришелепка36, але він мене вже пізнав і, на свою біду, знову вирішив виступити із сольним номером. Демонструючи добре володіння технікою їзди ровером «без рук», не тримаючись руками за кермо, він показав мені непристойний жест, зігнувши лікоть. Він ще хотів, здається, плюнути в мій бік, але не вспів.

      Іншого разу я б, мусить, просто відвернулася. Але не сьогодні. Він не мене сьогодні образив, він образив Оксанку, він кощунствував над її тілом… І пробачити це було неможливо. А може, то він чи такий як він, і винуватий у гибелі Оксанки? Але то я зараз так гладко обґрунтовую, а тоді я навіть не вспіла подумати цих думок, не встигнула осмислити. А тоді просто червоний туман миттю застелив мені очі та мозок – і я снарядом артилерійським з горла пушки рвонула вперед. У мене вельми рідко, але бувають приступи шалу – відомого в околицях, спадщинного родового шалу. Перейшов від предків. Тут у нас про нього знають та побоюються. Не знаю, чи знав Німець, чи просто лице моє його жахнуло, але він схопився за кермо й хутчій закрутив педалі, намагаючись втекти. Але в остатню мить я вспіла вхопити його за багажник і шарпонула з такою силою, що він гепнувся на асфальт. Я била лежачого. Ногами. Не даючи йому підвестися. Дико радіючи тому, що з носа Німця побігла кров. Не слухаючи крику Сашка Бриштгеля та відштурхнувши його, коли він спробував мене відтягти. Занурившись у червоний світ, за обрій здорового глузду, в місто лише одного почуття – пекучої ненависті.

      Аж СКАЧАТЬ