Товариство осиротілих атеїстів. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ народ вимальовується – німих рабів. Ніхто й не пікне. А інакше буде розмова коротка. Магадан, Сибір – де саме Байкало-Амурську магістраль будують. Тож люди потрібні. І всі це знають. Знають і мовчать, тобто – підтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.

      А ось кого справді треба остерігатись – то не цих рабів, закутих страхом у найлютіші кайдани. А тих, інших. Що вже по сибірах помирають і їм нема чого втрачати. І так трапляється, що іноді вони з таборів тих своїх видряпуються і повертаються сюди, на волю. У них своє братерство. Інші поняття. Більш глибокі. «Такі – ідейні», – як сказав йому Богдан – колега, товариш по юрфаку, а пізніше – по річних курсах розвідуправління.

***

      Капітан Богдан за традицією у п’ятницю вночі розповів майору історію. Про одного поета. Ідейного. Взагалі, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його історія про двічі Героя Радянського Союзу – того, розжалуваного, котрий умудрився з Берліна вивезти контрабандою німкеню, – ще й досі не йшла Геннадію з голови.

      Товариш був співробітником 7-ї служби (зовнішній нагляд), і Гена його за старою звичкою ще з чекістської школи називав «рогатиком» – себто молодшим. Це призвісько так і приклеїлось до красивого, статного Богдана-балагура, і він не ображався. Так само Геннадій Петрович знав, що іноді всує, де-не-де, та й скажуть про нього – «ідіот». І він також не ображався, бо читав класний твір молодшого і вже знав про Достоєвського і його «Ідіота».

      Та й у їхньому оточенні у всіх були прізвиська – у співробітників, в’язнів, підозрюваних, другого ешелону, себто інформаторів, агентів, резидентів. Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих об’єктів, а й справ, географічних назв місцевості, приладів, речовин, що змінювали свідомість… Абсолютно всього.

      Зустрічались завжди в одному і тому самому місці після роботи. Оскільки ж робочий день їхній був дивно нормований – з десятої до п’ятнадцятої, а потім перерва на обід, і з сьомої вечора – до… (то вже як вийде, лише місце зустрічі було незмінним). Але не час.

      Ховаючись, йшли туди поодинці, короткими перебіжками, увесь час зупиняючись і моніторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо ніякої фігури підозрілої не бачили – пірнали всередину ресторану.

      Тож ось опис.

«Місце зустрічі змінити не можна» (по-київськи)

      Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзі судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох… Стережіться, хлопці-чекісти, стережіться… Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникає в тумані минулого.)

      Бар розташований у будинку на розі Володимирської і Свердлова15. Саме той манірний і розкішний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часів свого будівництва в тисяча дев’ятсотому вважався хмарочосом. Сусідський інвалід, про що, звісно, Геннадію Петровичу було невідомо, коли проходить повз, завжди згадує кафе «Мімоза» з «Білої гвардії» СКАЧАТЬ