На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Але лиця колядників ясніють радістю. Як тут кусати, як сварити? Священик спокійно усміхається, іноді слухає пісні, але переважно не слухає, бо коляду люблять починати свавільними куплетами.

      Так чи інакше коляда була християнською. Починали перед церквою і від священика, і був для них відкритий цілий світ. Ходили до всіх, браталися зі всіма, не тільки зі своїми, не лише з ґаздами і пастухами. Ходили й до молодого дідича, який недавно замешкав над Рікою і на все життя залишився у горах. Мати дідича – казали, що княгиня – була з тих, що тільки раз на рік, під Новий Рік, промовляла кілька слів до християн, а на колядників дивилася зверхньо, ніби видерлась на самий чубок даху. Але сам молодий пан, хоч мовчазний, так кліпав очима, якось по-людськи. Відразу було видно, що коляда бере його за серце, що він християнин, а не лише пан. Потім потискав колядникам руки, і, хоч дехто говорив, що він скупий (чи радше рахунковий), так обдаровував колядників, що ті не знали, як усе те забрати з собою.

      Ходили й до жидів, і жиди були дуже раді. Забували про свою статечність, з облич зникали сумні й кислі міни, пили до старшого брата, пили до славного берези Фоки. По-християнськи раділи, дякували за вітання. Дякували за плєси, дружно плескали в долоні під час плєсання, просили ще тої чи іншої коляди. Старий Айзек із сивою бородою і з довгими пейсами, дужий, поважний і суворий, як сам святий Ілля, також попивав і смакував пісню, як вино. Приязно усміхався, часом прицмокуючи від задоволення, і кидав до дзвіночка грубі банкноти на церкву. А молодий плечистий Абрумцьо, чорноокий, з чорним, аж смоляним волоссям, із закрученими пейсами, хапався за бартку і, вимахуючи нею сильно, щиро, натхненно, по-християнськи, плєсав разом із колядниками. Радісна, гарна коляда була у жидів-побратимів.

      Дехто вже тоді почав на це нарікати, мовляв, жиди – це «віра не наша». Та й деякі священики буркотіли стиха, що й сама коляда, правду кажучи, поганська. Тільки у Криворівні старенький отець-канонік Бурачинський, який добре знав і розумів горян, ніколи їх за це не ганив. Тож Фока не слухав осуду. Не звертав на нього уваги. Казав, якщо ми на Святий Вечір від первовіку єднаємося з усім, що дихає, з усім, що живе, то передовсім із людьми, з сусідами, з побратимами. Це і є по-християнськи, а не те, що якийсь там церковний урядник пробубнить і пробекає. Він і далі ходив до всіх – і до жидів також – з радісною вістю, з колядою та плєсом, поки був березою, а пізніше старшим братом.

      Пішли би не лише до сусідів, до багатих і до злидарів, до всіх палаців, дворів, господ, хат, корчом та буд! І до циганів, хоч є такі люди, які уперлися, що цигани походять не від матері Єви, а від дияволиці, тому не мають пупка і взагалі душі. Але хай буде! Підуть до кожного, хто хоче спробувати коляди. А до самого чорта? Га? Чом би й ні? Якби послухав їх хвильку, хоча б через вікно, то зарадили б йому піснею, танцем, веселістю, приязню. Чорт сумний, бо з первовіку напихається самим смутком, таким сухим, як стара свиняча щетина. Без краплі води, без краплі вина! Того і злий. А хто б не був злий?

      – Підемо СКАЧАТЬ