На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уночі поміж сплячими звірятами й перевіряє: «Малята мої, чи вас хтось не кривдить? Може, мучить вас спрага, бо вас вчасно не напоїли? А може, вам холодно, бо вам не постелили і вас не накрили? Чи мучитеся кольками, бо вас ніхто не потре?»

      Тому про всяк випадок навіть людина сувора і без серця подумає собі: цього єдиного вечора краще бути добрим до худоби, адже худоба не злопам’ятна: добро пам’ятає, а все погане забуде, не наскаржиться.

      Частування худоби – це тільки початок. На Святий Вечір гостинність розливається, мов гірська ріка, що розбиває греблі й несе за собою все, що трапиться по дорозі. Як тільки пастух закінчив гостити худобу, відчиняє навстіж ворота і двері своєї хати, хай би там який тріскучий був мороз. Кличе і запрошує таких гостей, яких цілий рік ніхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, ніхто їх не запрошує. Найперше всіляку живність із лісів, із безодень лісних, із закамарків, скриток, зі стежок, стежинок. Пастух усіх голосно вітає, починаючи так: «На всіх плаях, на всіх плаєчках, на водах-потічках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови їх усіх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, із сернячого чи заячого, зі скали чи з броду, з лісу чи плаю, – ходіть до нас, не бійтеся, скористайтеся, полижіть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».

      Чи тихо в лісі, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снігу – пастух нічого не боїться. Чекає, тричі повторює запрошення для всього, що дихає, для всього живого. Запрошення сягають щораз далі, стають усе важчими, усе небезпечнішими – ризикованими. Пастух кличе душі померлих, своїх і чужих. Ті, що бродять лісом на вітровії, а потрапити нікуди не можуть. Душі тих, кого вбив грім та лісні колоди, тих, що заблукали і пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повені. Ті душі, за які ніхто не молиться, які не мають куди піти на Святвечір.

      «Вітці чи невітці, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летіть сюди до світла, до хат, будьте ласкаві, відпочиньте, підкріпіться, утіштеся. Ми вам раді, для вас кидаємо мед із пшеницею і з маком».

      І зразу з тихеньким шелестом влітають юрмою душі до хати. А домочадці обкидають стіни та стелю стравою з меду, пшениці й маку, щоб душі, сідаючи, де їм заманеться, могли її смоктати, як метелики. Потім домашні дмухають легенько на стіл і на лави, щоб на них не присісти, не підім’яти жодної душеньки.

      Врешті настає час на найважливіше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знає, про що йдеться, – кличе і запрошує Громового царя зі скельної країни, аби відвідав його зі своїми громовими боярами, зі скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гідний, на Вечір Святий! Над нами більше світло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»

      А що в цей час робить громовий цар? Закривається у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слів, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаєте, хто це? Це головний антипод Бога. Віками чекають на нього привітні словами й відчинені двері. А він ніколи й не ворухнеться, навіть не мугикне. СКАЧАТЬ