Янголятко. Колин Маккалоу

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ посміхаючись до Паппі. – Яка шана, Гаррієт! Фло зазвичай не жалує чужих. Правда, янголятко?

      Тож ось я сиджу, намагаючись записати все, що сталося, поки очі не злипаються, і шукаю відповідь на єдине питання: як, у дідька, я розповім цю новину своїй родині? Як скажу, що невдовзі переїду в двокімнатну квартиру на Кінґз-Крос, – прихисток для алкоголіків, повій, гомосексуалістів, сатаністів, «нюхачів» клею, курців гашишу й казна-кого ще. Крім того, те, що я побачила крізь темряву й дощ, мені сподобалось. Та й Фло ж воліє, аби я жила в Будинку.

      Я порадилася з Паппі: скоріше за все рідним скажу, що квартира розташована в Поттс-Пойнт, а не в Кінґз-Крос, але Паппі лише засміялася.

      – Поттс-Пойнт – це евфемізм, Гаррієт, – відповіла вона. – Увесь Поттс-Пойнт з тельбухами належить Королівським Австралійським військово-морським силам.

      Бажання на ніч: нехай у батьків не станеться серцевого нападу.

      Неділя, 10 січня 1960 року

      Я досі нічого їм не розповіла. Набираюся духу. Коли вчора я лягала спати – бабця вже хропла у дві дірки, – то була впевнена: коли прокинуся вранці, передумаю. Ні, не передумала. Перше, що побачила вранці, – бабусю, що сидить навпочіпки над Горщиком. Ось тоді мою душу сповнила залізна рішучість. Який гарний вислів! Я ніколи не усвідомлювала, доки не почала вести цей щоденник, що, здається, я набралася з книжок усіляких гарних фраз. Вони не спливають у бесіді, але неодмінно з’являються на папері. І хоча моєму щоденнику лише кілька днів, я вже захопилася ним – щоденник перетворився на товстий зошит. Може, через те, що я ніколи не могла всидіти на місці й подумати, завжди мусила щось робити. Тепер я вбиваю двох зайців: розмірковую над тим, що зі мною відбувається, та водночас чимось зайнята. Записувати, що відбувається, – дисциплінує, я краще розумію події. Зовсім як у моїй роботі. Я віддаюся без залишку, бо обожнюю її.

      Я ще не визначилася остаточно зі своїм ставленням до місіс Дельвекіо-Шварц, хоча вона мені дуже подобається. Вона нагадує деяких з найнезабутніших пацієнтів – тих, кого запам’ятала за часи своєї праці на рентгені, яких, можливо, пам’ятатиму решту життя. На кшталт одного приємного старого з державного шпиталю «Лідком», який постійно акуратно складав простирадла. Коли я спитала, що він робить, той відповів, що складає вітрило, а потім, коли я присіла до нього побалакати, розповів, що був боцманом на вітрильнику, на одному з тих швидкісних кліперів, мало не догори завантажених зерном, які використовували, щоб іти під вітром додому, до Англії. Його слова, не мої. Я багато чого дізналася від нього, потім зрозуміла, що невдовзі він помре, і всі ці спогади помруть разом із ним, бо він їх ніколи не записував. Що ж, Кінґз-Крос не вітрильник, а я не моряк, проте, якщо я буду все занотовувати, хтось колись у наступних поколіннях прочитає й дізнається, яке життя я прожила. Бо в мене таке дивне відчуття, що воно не буде схоже на нудне життя в провінції, яким я жила ще вчора. Я відчуваю, як змія скидає свою шкіру.

      Бажання на ніч: нехай у батьків не станеться серцевого нападу.

      П’ятниця, СКАЧАТЬ