Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вішають! Невинного!

      Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.

      – Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.

      «Добре. Вішай хоч десять разів – все одно», – подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і – о диво! – мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.

      Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.

      – Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до в’язниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, – сказав суддя.

      Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до в’язниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:

      – Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?

      – Ні, – кажуть, – перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.

      – Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.

      «Що ж мені тепер на світі робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язниці.

      – Женися на молоденькій дівчині, – шепнув йому чорт.

      – Ай, так зараз і женитися?

      – Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, – шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.

      Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.

      Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеї доброї звички – ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».

      Пантелеймон Куліш

      Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.

      Куліш залишив по собі багату літературну та наукову спадщину, в якій знайшлося місце і для фантастичних творів та казок: «Огненний змій», «Коваль Захарко», «Про те, чому в містечку Вороніжі висох Пішевців став», «Циган» та ін.

      Про те, що сталося з козаком Бурдюгом на Зелені свята

      Прийшли Зелені свята. Земля причепурилася, СКАЧАТЬ