Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

Чтение книги онлайн.

      Нечувані речі почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишніх хуторах; лиш що візьме хто-небудь залізну річ до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру візьме в руки чоловік, а баба за коновки або відро, глянь – або зіпсуються, або поламаються. Потяглись цілою громадою млинківці і хуторяни до кузні Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.

      Дуже втішився Омелько, що дістав так багато роботи і гаряче взявся до неї, але попрацювавши два дні, бачить, що роботи все більше і більше, кинув молот, і витираючи краплі поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.

      – Здорові були, батечку, – крикнув циган, підходячи до Омелька, – я до вас, батьку.

      – Чого потрібно?

      – От знаєте, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.

      – А, бодай! Тут і без тебе стілько роботи навалили, що не можу собі сам дати ради.

      – Ей, батечку, будьте ласкаві справити.

      – Забирайся! Не маю часу.

      – Ну, то позвольте мені самому.

      – А хіба ти коваль?

      – Ба, та ще який! Ти такого із роду віка не бачив.

      – Справді?

      – Ось гляди.

      – Та ви, цигани, всі хвалитись вмієте.

      – Я без хвальби кажу, що ти такого коваля ніколи не видав.

      – Ну, побачимо, – муркнув Омелько і, запровадивши цигана до кузні, сказав: – Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.

      Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.

      – Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.

      – А що? – радісно усміхаючись, промовив циган.

      – Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.

      – Ну, що ж, то бери мене за робітника.

      – Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.

      – А що би ти мені дав?

      – Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.

      – От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові[1] від срібного. Запрацюємо срібного – один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.

      Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.

      – Ну, що пристаєш? – запитав циган.

      – Та як, хіба жартуєш, чи що?

      – А може, дорожуся? – усміхаючись злобно, поспитав циган.

      «Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:

      – Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.

      І вдарили по руках.

      – Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, – сказав циган і пішов.

СКАЧАТЬ