Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-Мостович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Дизма не знав, але, побоюючись, що це якась відома особа, відповів, що чув про нього від людей.

      Доставивши полковника у штаб, Никодим повернувся в готель, наказавши водієві заїхати за ним о десятій вечора, сам пішов до кав’ярні. Не без зусиль відшукавши вільний столик, замовив чай з тістечками і замислився над тим, як провести час, проте на думку не спадало нічого путнього. У Варшаві він не знав нікого, принаймні нікого такого, кого б сьогодні, він, адміністратор маєтку, міг би відвідати. При згадці про Бартеків він аж внутрішньо здригнувся. Їхня закіптюжена кімната була для нього таким уособленням суворої дійсності, до якої рано чи пізно потрібно буде повернутися, як і заляпана чорнилом так звана зала поштової контори у Лискові. Никодим відчував, що його незвичайна красива пригода незабаром закінчиться, але намагався про це не думати.

      Однак бездіяльність повертала його думки до дійсності, і, щоб відігнати їх, Дизма вирішив піднятися у свій номер. Тут він пригадав про лист Понімірського. Вийняв його і знову прочитав.

      – Е, хай там як! – махнув рукою Никодим. – Піду, що зі мною зроблять?!

      Пані Юзефина Пшеленська встала цього дня з лівої ноги. Це було одноголосно визнано на кухні о десятій ранку, а об одинадцятій в усьому помешканні панував такий рейвах і галас, неначе йшлося не про саму лише ліву ногу, а щонайменше про обидві.

      О дванадцятій помешкання шановної пані Пшеленської видавалося сумним поєднанням хаосу і паніки, де антикварні меблі несамовито гарцювали, перекидалися з місця на місце, поки нарешті не гепались десь в пилюку, задерши догори свої рахітично-вишукані ніжки. Серед переляканої прислуги гасала господиня дому, як та валькірія на полі битви. Попереду тріщала кулеметна черга її лайок, позаду, мов крила бурнуса, майоріли поли халата.

      У вітальні бурчав пилосос, надворі гримів грім від вибивання килимів, вікна то відчинялися, тому що в цій задусі не можна було висидіти ні хвилини, то з тріском зачинялися, бо ці протяги зносили голову.

      На довершення всього безперервно тріщав телефон, і в слухавку з рота господині градом сипалась лайка, хльостка, немов удари батога.

      У такий момент у передпокої і пролунав дзвінок. Чаша терпіння була переповнена, і пані Юзефина стрілою помчала особисто відімкнути двері. Нажахана прислуга завмерла, подумки доручивши Божій опіці особу злощасного гостя.

      Двері різко відчинилися, і, подібно до гарматного пострілу, гримнуло гучне питання:

      – Що треба?

      Це нелюб’язне привітання не спантеличило Никодима. Навпаки, він раптом відчув у собі більше впевненості, тон і зовнішність цієї дами нагадали йому власних знайомих.

      – Я до пані Пшеленської.

      – Що вам треба, питаю?

      – Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов колега її племінника.

      – Якого ще племінника?

      – Графа Понімірського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподіваний. Розпатлана дама витягнула руки вперед, ніби захищаючись від нападу, і оглушливо заверещала:

      – Не заплачу! СКАЧАТЬ