Нічний репортер. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.

      – Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, – промовив я глузливо. – Насправді тремтиш за свою шкуру. А такі томашевичі тим часом…

      – Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?

      – Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.

      Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.

      – Як… як це тобі вдалося?

      – Що – фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.

      – Ти сам розумієш, що цього замало, – голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.

      – Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.

      – Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санкцію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.

      – Тоді дай стару копію.

      – Але ж я сказав – не маю.

      – А зранку мав?

      – Думав, що мав.

      – А тепер передумав?

      Він уже втрачав терпець.

      – Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, – промовив крізь зуби. – Це безглуздо – лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?

      – Ні.

      – Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лізеш у багно і тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо світу! Я вже мав з ними… – Він затнувся і тремтячими руками витягнув папіросу та закурив. – А тепер не хочу.

      – Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобі зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки і струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рівноваги. – Говори! Це було після того, як я пішов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закінчиться, якщо допоможеш мені? Так?

      Знову кивнув.

      Я опустив руки, і він охляп упав у крісло. Його жалюгідний вигляд мене трохи остудив.

      – Звідки ж їм стало відомо, що я зайнявся Томашевичем?

      – Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довідалися плани своїх ворогів.

      – Ворогів? Маєш на увазі тут організацію з дотримання справедливості?

      Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважністю, наче хотів переконатися, чи я остаточно не з’їхав з глузду, потім розреготався спазматичним сміхом, аж йому сльози виступили.

      – Що тут смішного? – сторопів я.

      – То це вони підіслали тобі інформатора?

      – Вони.

      – І вони допомогли тобі знайти ті документи?

      – Так. А що?

      – Та СКАЧАТЬ