Нічний репортер. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Я викинув руки вперед – це все, що я міг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги мені впало чиєсь тіло. Я відповз назад і не повірив очам: кілька чоловіків немилосердно гамселили один одного. Той, що впав мені на ноги, худий, довготелесий, звівся навкарачки і, заточуючись та спльовуючи кров, побіг у темряву. Бурмило з зусиллям відірвався від тієї недружелюбної компанії і теж кинувся навтьоки. Троє задиханих незнайомців залишилося біля мене. Один з них запитав:

      – Стаття при вас?

      – Так.

      Я впізнав голос того, що дав мені адресу Дутчака.

      – Слава богу, – він допоміг мені підвестися. – Здається, ми вчасно наспіли. Вас не дуже потовкли?

      – Та ні, – промовив я, обтріпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук.

      – Але ж вони щось витягли у вас із кишені.

      – То стара стаття. Я навмисне її сховав у куртці. А ця ось, – я поплескав себе по спині.

      – Ви в типографію?

      Я глянув на годинник – за вісім десята.

      – Якщо встигну.

      – Ми вас підкинемо на авті.

      Авто стояло за рогом.

      – Як вам вдалося так вчасно? – запитав я.

      – А ми тут прогулювалися неподалік. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру16. Ну ми й підбігли.

      – Ви мені так і не скажете, звідки ви?

      – Я ж вам уже сказав.

      – Такої організації не існує.

      – А ви уявіть собі, що існує, і все стане на свої місця. Так простіше.

      Водій, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.

      – А ті, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцікавився я.

      – Напевно.

      – Уявляю їхні писки, коли вони принесуть шефові ту статтю. Як ви гадаєте – яким буде його наступний крок?

      – Вирядить своїх хлопчиків до типографії, – відповів мій рятівник цілком буденно.

      – Що? – я отерп. – Томашевич піде й на це?

      – Чом би й ні? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви їм зробите голіруч?

      – Там є охоронець.

      – Той старигань? Не смішіть мене.

      – Ч-чорт… я викличу поліцію.

      – І що? Приїде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всі вдома, та й заберуться.

      – Який же вихід?

      – Допишіть в кінці своєї статті ще кілька слів.

      – Кілька слів? Яких?

      – Зовсім невинних. А я з хлопцями чергуватиму біля типографії аж до ранку. Ми маємо чим привітати гостей.

      – То що я повинен дописати?

      Він продиктував, я занотував і здивувався:

      – Тільки й усього?

      – Звичайно. А ви думали казна-що?

      – Ці слова СКАЧАТЬ