.

Чтение книги онлайн.

      Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:

      – Станція Станиславів!

      Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:

      – Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?

      – А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і – просто. І то є Вовчинецька.

      Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.

      – Чи тут мешкає пан Дутчак? – запитав я стару жінку, що поралася в городчику.

      Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:

      – Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!

      З віконця на стриху висунулася кудлата голова.

      – До мене? А хто то?

      – Я зі Львова.

      – А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.

      Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.

      – Вас Марком звати?

      – Так. Ви знали, що я приїду?

      – Ага… Прошу сюди, – він завів мене на кухню і посадив за стіл. – То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем…

      – Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.

      – Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.

      – А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?

      – Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злиттям ревізія ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.

      – Які ви страти тоді понесли?

      – Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кілька документів.

      Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

      – Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.

      – Ви що – підозрювали Томашевича в махінаціях?

      – Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувєм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві СКАЧАТЬ