Нічний репортер. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – кивнув я. – Поясніть – оті знимки з борделю, якими Томашевич шантажує, хто там зображений?

      – Цього я вам не скажу. Він шантажує не одну особу, а кількох.

      – Чого ви домагаєтесь?

      – Справедливості. Його треба зупинити.

      – А звідки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаєте? Може, ви якраз людина Томашевича?

      – Ще сьогодні будете мати можливість переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславові. Чоловік, до якого ви звернетеся, допоможе у збиранні матеріалів.

      – Виходить, мене позбавили будь-якої ініціативи. Гадаєте, я самостійно не доберуся до суті?

      – Доберетеся, але це займе далеко більше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися надто довго. А вибори не за горами. Уявляєте, що буде з державою, коли усілякі томашевичі займуть відповідальні пости?

      – Ого! То ви ще й політикою займаєтеся.

      – Не без цього. Ми не були певні, що вас зацікавить ця справа.

      – Ви й зараз не можете бути певні.

      – Ваш візит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогодні ж таки поїдете до Станиславова.

      Його нахабство мене нервувало, але я вже сидів на гачку, я вже попався, і протестувати було б марно та й не в моїх інтересах.

      – Щось ваші методи стеження мало схожі на поведінку робітничої організації, – закпив я.

      – Гадаю, ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи міняються, міняються й методи, все прогресує.

      Помітивши, що він збирається йти, я запитав:

      – Де мені вас шукати?

      – Ми вас самі знайдемо.

      Він встав і знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столі, там, де перед тим лежав лікоть його правої руки, залишився папірець. Я сягнув мовби за кошичком з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без того повні вуста. Кого тут було остерігатися?

      Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:

      – То не телефонна станція, – але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.

      Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, коли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:

      – В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навіть блискало.

      – То нічого. Справи є справи.

      – І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.

СКАЧАТЬ