Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ часу ми натрапляємо на такий край дороги. – Я знову показав на сірокамінь, який виглядав над вершечками невеликих дерев на узбіччі. Як і більшість сірокаменів, він був грубо обтесаним прямокутником десь із дюжину футів заввишки. Порівняно з масивним каменем, фургони, що скупчувалися довкола нього, здавалися доволі крихкими. – Я чув, як їх називали стоячими каменями, але бачив дуже багато таких, які не стояли, а тільки лежали на боці. Знайшовши один такий, ми не зупиняємося до кінця дня, хіба тільки тоді, коли страшенно поспішаємо.

      Усвідомивши, що верзу казна-що, я зупинився.

      – Я знав їх під іншою назвою. Путь-камені, – тихо промовив Бен. При цьому він здавався старим і втомленим. За мить він спитав: – Чому ви зупиняєтеся, знайшовши такий камінь?

      – Ми просто завжди так робимо. Це перепочинок від дороги. – Я замислився на мить. – Гадаю, вони мають приносити удачу. – Я шкодував, що не можу сказати більш нічого, щоб підтримати розмову, бо він зацікавився, але мені більш нічого не спадало на думку.

      – Гадаю, це можливо. – Бен відвів Альфу та Бету в місце з віддаленого боку каменя, на віддалі від більшості інших фургонів. – Повернися на вечерю або невдовзі після вечері. Нам треба поговорити. – Він повернувся, не глянувши на мене, і заходився розпрягати Альфу.

      Я ще ніколи не бачив Бена в такому настрої. Побоюючись, що я зіпсував наші стосунки, я повернувся й побіг до батьківського фургона.

      Я побачив, що моя мати сидить перед щойно розпаленим багаттям і неквапливо підкладає туди галузки. Батько сидів за нею й потирав їй шию та плечі. Почувши, як я біжу до них, вони обоє підняли очі.

      – Можна я сьогодні їстиму з Беном?

      Мати поглянула на батька, а тоді знову на мене.

      – Не докучай йому, сонечко.

      – Він мене запросив. Якщо я піду зараз, я зможу допомогти йому влаштуватися на ніч.

      Вона знизала плечима, а батько знову почав їх терти. Вона всміхнулася мені.

      – Добре, але не позбавляй його сну до світання. – Вона всміхнулася мені. – Поцілуй мене. – Мати витягнула руки, і я обняв і поцілував її.

      Батько теж мене поцілував.

      – Давай сюди свою сорочку. Так мені буде що робити, поки твоя мати дбатиме про вечерю. – Він здер з мене сорочку та обмацав рвані краї. – На ній купа дірок, більше, ніж має бути.

      Я почав виправдовуватися, затинаючись, але він відмахнувся від цього.

      – Знаю, знаю, це все було заради вищого блага. Постарайся бути обережнішим, бо інакше зашиватимеш її сам. У твоїй скрині є чиста. Заразом принеси мені, будь ласка, голку й нитку.

      Я метнувся в задню частину фургона й натягнув на себе чисту сорочку. Порпаючись у пошуках голки з ниткою, я почув материн спів:

      – Надвечір, коли сонцю час іти,

      Я пильнуватиму тебе

      З небес, бо, хоч і не вернувся ти,

      Моє кохання не помре.

      Мій батько відповів:

      – Як світло навкруги згасає,

      Домів нарешті я вертаю,

      У вербах вітерець СКАЧАТЬ