Карта днів. Ренсом Риггз

Чтение книги онлайн.

      Мілард зітхнув:

      – Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.

      – Я теж так думаю, – сказав я. – А ніхто не пробував шукати її… м-м?..

      – Її тіло? – спитав Мілард.

      – Міларде, будь ласка, – обурилася директорка.

      – Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?

      – Просто розмовляй тихіше, – шикнула на нього пані Сапсан.

      Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.

      – Падіння, яке, можливо, убило Фіону, – продовжив Мілард, – сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.

      – Я от усе думаю, чи проводити поминки, – промовила пані Сапсан. – Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…

      – Він навіть не приймає більше нових бджіл, – зауважив Мілард. – Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.

      – Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, – висловив я надію.

      І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.

      Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.

      – О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.

      Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.

      – Дев’яносто чотири шістдесят, – пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: – О, блін! Портман?

      – Джастін! Овва!

      Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.

      – Гарно виглядаєш, – продовжив він. – Тобі, типу, вже краще?

      – Ти про що? – поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)

      – Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.

      – А-а… ні, – відповів я. – Я в порядку.

      – Правда, – кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. – Бо те, що я чув, було…

      Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

      – Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

      Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

      – Щось таке. Тримай бабло.

      – Із дівками? – Він спробував зазирнути СКАЧАТЬ