точніше, те, що бачать інші, – те, що дорослі зносять не дуже добре. Треба зачекати. Лише за результатами ми побачимо, чи справді цей досвід має якийсь сенс. До того часу всі дискусії лише даремно стрясають повітря. Ми знаємо, що виховання відіграє значну роль у побудові стосунків із батьками, адже дитина уявляє себе такою дорослою, якою є її вихователі. Отже, у разі штучного запліднення цей малюк Блейк уявляє себе тим дорослим, яким є його батько, запропонований йому як зразок; та дитині насправді байдуже, чи математик її батько, бо він важливий для неї як носій динаміки життя або ж динаміки заперечення, яку він їй передає. Та й ніхто не може сказати, що сам факт буття математиком є ознакою розуму. Розум – це поєднання серця, великодушності, прагнення до автентичності, що передаються дитині, яка має народитися. Розум не є чільною ознакою дорослого, який бажає, щоб життя його дитини повторювало його власне, радше це буде проекція його смерті на дитину. Побачимо за десять-двадцять років, що ж станеться з цим нобелівським дитям. Хай там як – це створіння, що постало в лабораторії. Для нинішніх людей це звучить ще трохи дивно, але чи буде це так само завтра? Я навіть не уявляю. Це як Христос – своєрідна жертва. Якщо все скінчиться нічим, то цей малюк – лабораторна мишка. Але він міг і не народитися. Ніхто не змушував би його вижити. Він обирає свою долю, і це, можливо, стане в пригоді для всіх людей на світі. Хтозна. Вражають, як на мене, законні мати й батько, які погоджуються на цей дослід. Яка має бути між ними порожнеча, який брак справжніх взаємин, якщо вони замовляють дитину передусім заради її високого інтелекту, немовби без цього «математичного генія» вони перестали б і далі терпіти одне одного! Це дитя в генетичному плані є нащадком зовсім не тих людей, які його виховують. Чому ж вони це роблять? Із цікавості? Чи на благо людства? Невже мати – свята Діва, а батько – святий Йосип? Чи ці батьки жадають показати всім, що володіють чудернацьким вундеркіндом? Можна уявити собі жінку, яка годує з пляшечки таке немовля, а всі знайомі та друзі присутні на трапезі його величності принца: «О, це дитина від нобелівського лауреата… а твій чоловік що про неї говорить? І як воно – відчувати, що даєш пляшечку Айнштайну?» Люди забувають, що Айнштайн не був блискучим учнем. І все-таки хочуть таку дитину, що була б розумною від самого народження. Але ж розум може розвинутися набагато пізніше й проявити себе в несподіваних ситуаціях, а доти ховатися під виглядом недоумкуватості. Айнштайн відставав у школі, був мовчазним, замріяним; але батьки любили його таким, яким він був, не знаючи, який він розумний, не обурюючись, що він не міг скласти іспити. Він був «бідолашний малюк, якому нічого не світить». Либонь, саме це стимулювало його розум. Хтозна! Якби Айнштайн був іншим, якби його геній був визнаний з дитинства, можливо, він ніколи не став би Айнштайном. У будь-якому разі в цьому досліді відіграють роль певний етнос і особлива група. Але як ці батько й мати ставляться в глибині душі до своїх власних батьків і до цього створіння,
СКАЧАТЬ
