На лезі клинка. Джо Аберкромби

Чтение книги онлайн.

      «Заспокойся, ну ж бо. Заспокойся і все обмізкуй».

      – Схоже, вельмишановна Гільдія мерсерів вирішила влаштувати невеличке прибирання.

      – Звідки вони могли дізнатися? – пробурмотів Северард.

      «А й справді, звідки?»

      – Мабуть, вони бачили список Ревса, або їх повідомили, хто туди потрапив.

      «А це означає…»

      Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

      – Хтось з Інквізиції є виказувачем.

      Вперше в очах Северарда зникла посмішка.

      – Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас.

      «Мабуть, список поповнився на ще три імені? В самому низу?»

      Ґлокта заусміхався.

      «Як захопливо».

      – Боїшся?

      – Одне скажу точно: я цьому не радий. – Він кивнув на труп. – Отримати ніж у спину – не в моїх планах.

      – Як і не в моїх, Северарде, повір.

      «Але справді. Якщо я помру, то ніколи не дізнаюсь, хто нас зрадив.

      А мені хочеться дізнатись».

      Стояв ясний весняний день, і в парку було повно ледарів й нероб усякого штибу. Ґлокта нерухомо сидів на лавці, у холодку під розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тіснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компаніями на траві, пили, балакали і ніжились на сонці. Здавалося, навколо ніде й голці впасти.

      І все одно ніхто не сідав біля Ґлокти. Час від часу хтось підбігав, ледь вірячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне місце, але за мить на лавці вимальовувався Ґлокта. Тоді обличчя людей витягувались і вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присісти.

      «Я відлякую їх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба мені їхнє товариство».

      Він перевів погляд на гурт молодих солдатів, котрі веслували на човні по озеру. Один із них хитко підвівся і щось розказував, тримаючи в руці пляшку. Човен небезпечно захитався, і його товариші закричали, щоб він сів. Із невеликою затримкою до Ґлокти долинули невиразні, далекі вибухи реготу.

      «Діти. Які вони юні! Які невинні! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здається, що минуло тисячоліття. Ба, навіть більше. Здається, це був інший світ».

      – Ґлокто.

      Інквізитор підняв очі, затуляючись від сонця рукою.

      Це нарешті прийшов архілектор Сульт – висока, темна постать на фоні блакитного неба. Коли той із холодком глянув униз, Ґлокті здалося, що він виглядав трохи втомленішим, зморшкуватішим і змарнілішим, ніж зазвичай.

      – Сподіваюся, це щось важливе. – Сульт відкинув поли своєї довгої білої мантії і плавно опустився на лавку. – Простолюдини знову підняли бунт біля Кельна. Якийсь поміщик-ідіот повісив кількох селян, а нам тепер це розгрібати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду і купкою землеробів? Ніхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба їх вішати! – Він кинув СКАЧАТЬ