Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іваничук страница 12

СКАЧАТЬ квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник… А друкарі суть. Син Московитина Іван Друкаревич знає сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви – і про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до українського поспільства – складати пожертви, щоб повернулися церкві кошти. Благословляю…

      Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова закінчена. Я йшов додому й думав, кого б собі взяти в помічники: це ж стільки буде праці, клопоту, мороки… І я зрадів, коли побачив знайомого конвісара Антоха Блазія. Він ішов мені назустріч, похилий і зсутулений; коли я порівнявся з ним, Антох розпрямився, хотів було посміхнутися, та посмішка не вдалася, я помітив лише чорний пеньок у верхньому ряді його білих міцних зубів; він зімкнув уста й поник, і я зрозумів, що його спіткала така сама, як моя, доля.

      …Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив’ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив’ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам – зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай-но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба засмерджена, олія до грінок торішня… Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, і я тепер випиваю, де дешевше, і скнію на службі в Успенському братстві. Багато нас, вигнанців, знайшло собі притулок біля старшого братчика Юрія Рогатинця, який встановив у будинку біля Успенської церкви друкарню і обіцяє зробити з неї прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подінешся: православного тепер на роботу не приймуть ніде, а Рогатинець дає відсоток – малий, щоправда, але на хліб вистачає – від зібраних у русинів пожертв на викуп друкарні у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, – випрошую. Гірка то робота, люди скупі й не всі мені довіряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прізвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це буває рідко, навіть православний Корнякт, купець іменитий, який назвався опікуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обіцяє давати стільки ж щорічно.

      Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову – він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені Господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.

      – Я – Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині – успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене – збирача пожертв на братську друкарню.

      Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, СКАЧАТЬ