Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ опинився знову біля церкви – з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць – величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм Царства Божого, шпиль його, напевно, вже на небесі, в раю, біля самого Господа, а на твоїй землі ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всі піднімуться до твоїх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранітних піщинок, коли не втопчемо своїми ногами ґрунт, самі не станемо тим ґрунтом, то завалиться твій храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвіниця.

      Так мізкував я того різдвяного дня, тиняючись руським кварталом і краєм вуха слухаючи тихі зітхання людей, які то тут, то там стояли гуртами у провулках: закрив Соліковський і Богоявленську церкву на Галицькому передмісті, і П’ятницьку – на Краківському, доп’ялися навіть його кігті до кафедральної церкви Юра – резиденції православного єпископа Гедеона Балабана.

      Утоптати свій ґрунт… Як, з ким? Я подумав про братчиків, що розрізнено – кожні біля своїх церков – опікувалися парафіями: а що, коли б згуртуватися? Але з чого почати? Я не міг придумати для своїх рук і мозку якогось певного діла, хоч готовий був щось робити, щоб протиставити себе і тих, які ось стоять і зітхають, скривджені, в провулках, тій згубній хвилі, що так навально ринула нині на православних. І в цю мить майнула думка про друкаря Івана Федорова, який рік тому упокоївся в Онуфріївському монастирі, заклавши за борги друкарський верстат лихвареві Ізраїлеві Якубовичу. А що – коли б почати з книг? Але звідки грошей узяти, щоб викупити верстати, де знайти приміщення, друкарів, граверів, паперу? Я аж зігнувся під вагою цих думок, і не дали вони мені спати всю ніч.

      Після свят я подався до своєї цехової майстерні – закінчував дві мистецькі роботи, сідло і сагайдак, не для продажу, а самого куншту ради. У тому сідлі, оздобленому візерунками, і з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, міг би виїжджати на війну сам гетьман, та не для користі працював я над ними – сама робота приносила мені велику втіху, отже, я квапився до майстерні, щоб забутися трохи.

      Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр, котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори, зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:

      – Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку… А втім, я тебе ще можу вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костелі. Не моя це затія – так наказав маґістрат. Не ти один – усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків…

      – Куди ж мені тепер дітися? – тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, – він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі СКАЧАТЬ