Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

      Узяв Лукин свою сокиру, витесав із букового дерева тяжку довбню та сказав, що піде з нею на «вуйка». Засміявся ватаг і вівчарі. На ведмедя з довбнею? Ні, на нього треба йти з пушкою і гострими кулями. Ведмідь має тверду голову, її не проб'є і куля, не вдіє їй нічого і довбня. Єдино, поціливши ведмедя гострою кулею в серце, можна вбити його. Часом треба пустити в його серце дві кулі. Ні, ні! Довбнею не можна вбити «вуйка»!

      «Нічого – сказав Лукин – побачите, як воно буде, та що є надійніше, чи моя добня, чи ваша пушка з кулями».

      Вранці взяв на плече довбню і пішов полониною попід ліс. Вівчарі сказали йому, в якому місці виходить ведмідь з ліса на полонину. Там станув Лукин із довбнею. Не знав про те, що за ним ішов назирцем ватаг із пушкою. Заховався за грубим деревом, цікавий, що воно буде. Аж ось чути ломіт і тріскіт – напевно «суне вуйко». Він уже на краю ліса і глядить у ту сторону, де пасеться віл. Направляє туди свої ноги та йде повільно. Аж тут заступає йому дорогу Лукин з довбнею. «Вуйко» суне просто на Лукина. Він уже близько нього. Наблизився, піднявся на задні лапи, а передніми хоче досягнути Лукина. Зловити й поторощити його кости. А Лукин добнею «вуйка» по косматій голові – бах! Розлютився ведмідь не так на Лукина, як на довбню. Намагається дістати її в свої лапи. Довбня вже в нього. Але Лукин вириває її з ведмежих лап і б'є вуйка дальше по голові. Раз, другий, третій: бах! та бах! Бив, поки «вуйко» не впав із ревом на землю, а Лукин ще раз довбнею по лежачому «вуйкови». Чудом-дивом пройнявся ватаг за деревом. А вечером Лукин убив ще одного великого «вуйка» і приніс на плечах у стаю. Хотіли ватаг і вівчарі, затримати Лукина в себе, та Лукин лише посміхнувся і сказав, що не може затримуватися довго на одному місці, мусить іти дальше, щоб побачити всі гори, перейти всі ліси й полонини. Ватаг дав йому один пістоль з кулями і порохом. Мав Лукин тепер вже дві пістолі з подостатком пального пороху.

      Пішов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звідтам у Рахів, що був тоді ще невеликим селом. Там почув таке:

      «Зайшли були в Рахів якісь чужі пани-зайди, десь із-над долішньої Тиси. З Рахова пішли на полювання в Карпати. Наколи повернулися із полювання і переходили Рахів, один із панів-зайдів пірвав в одного ґазди жінку, красуню на ввесь Рахів. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловік красуні».

      Стало Лукинові жаль молодого ґазди і його жінки. Почав роздумувати, чи не міг би він вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодія якогось! Добре, що рахівці розвідали вже, де живе той злодій-пан, ласий на чужі жінки. Має свій двір ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собі людський одяг і коня. Довбні не брав, узяв зі собою тільки дві пістолі, бартку і ніж, а до цього мав ще два сильні кулаки. Все інше дав йому молодий ґазда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроївся, якслід та приосмотрився в усе потрібне до подорожі, сів на коня і поїхав визволяти рахівську молодичку.

      «Рахівці» СКАЧАТЬ