Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як усі ті, що до них ти уподібнився, це люди, які нищать моє лісове царство. Ворог ти мені! Забув уже може, що мої слуги, Лісні й Лісовики, виплекали і виростили тебе? Тепер ти відцурався їх! Леґінем, чоловіком став і будеш робити те саме, що роблять твої побратими! Нищать моє царство, нищать багатство і красу гір – ліси. Нищать! Безмилосердно, вперто й завзято! Та за всяке зло приходить кара. Прийде вона й на карпатських людей! Прийде! Вирветься з ланцюгів й оков лютий Арідник. Вогнем люті й ненависти запалає проти Бога-Творця світу й Цих гір та піде на них війною. Завоює Карпати, знищить моє царство, але знищить і вас, верховинців. Такий вже закон цього світу: «Нищиш мене нині, знищу тебе завтра». «Чув Лукине, що я говорив тобі? Чув і зрозумів? Іди і скажи це все тим, до кого пристав. Відійди! Ти вже не наш!»

* * *

      Наче запаморочений вийшов Лукин із палати Царя лісів. Не вийшов сам, а вивів його один із Лісовиків. Пішов у темну ніч. Пішов із тим, що чув від Лісового Царя. Не йшов, а щось гнало, а чи несло його. Мабуть, нечиста сила несла його. Вона то занесла Лукина в глибоку пропасть між скали. Впав у ту пропасть, а там печера. Опинившись в ній, спочатку не бачив нічого. Наколи ж прояснилося йому в голові і в очах, обняв його великий страх. Побачив прикутого до скали самого Арідника… Очі того сатани горять вогнем, зуби в нього великі і гострі, як у вовка, а руки й ноги закінчені великими пазурями, сам же чорний і порослий шерстю. На голові розкуйовжене волосся, а крізь нього визирають роги. Схожий трохи на чоловіка, а трохи на звіря. Але Лукин не злякався його. Злякався більше його вигляду. Зрештою, нема чого лякатися Арідника. Він у сильних ланцюгах закутий, а гаки, що ними прикутий до скали, дуже грубезні. Так, але Лісовий Цар казав, що колись цей Арідник зірветься з ланцюгів і вийде на світ. Чи може це статися? А що буде, як він справді вийде? Вийде на світ з цієї печери… Ух! Чи не прийде кінець світу, а передовсім Карпатам?

      Арідник побачив Лукина, заскреготав зубами аж іскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати їх і кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди і коли вийіпов він із Арідникової печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий світ. Так, але не позад нього щось біжить, здоганяє. Чорне, невелике. Підскакує і котюжкою гавкає.

      «Прийде, прийде час! Арідник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь світ, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арідник, багато слуг. Слуг вірніших псів. Не він сам, а руками слуг, нищитиме всіх і вся. Усіх, хто не буде з його роду»…

      Погавкало те чорне й щезло, наче б під землю провалилося. А Лукин пішов собі дальше. Пішов із чорними думками у голові. Не знав, чи вірити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?

      Іде та думає, передумує ту зимову казку гір, що пережив і зазнав у печері. Так, зима в горах, це дійсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немає ніде.

* * *

      О, гірські зими знає Лукин добре – знає і любить їх. їх дику красу і грозу. Але якось досі крив його Господь від зими СКАЧАТЬ