Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ заспокоїв, потішив і «втолив» плач Говерлі. Вона втерла свої сльози й усміхнулась до Господа – перестала плакати й заводити.

      Та заледве вспокоїв Господь Говерлю, аж чує далекий стогін і нарікання.

      «Хто ж це стогне й нарікає?» – питає Господь.

      «Ох, це другий верх, лише трішки нижчий від Говерлі, – Піп-Іван». Прислухується Господь до нарікання Піп-Іва-на й чує:

      «Чому, Господи, поставив мене так далеко від Говерлі? Я самітний, понад другими, низькими врехами й кичерами. Нема мені з ким порозмовляти, вони мені не рівня. Рівня лише Говерля, але вона далеко-далеко від мене, ні вона мене не почує, ані я її. Кривду заподіяв Ти мені, Господи».

      На це йому Господь:

      «Високий, великий ти, Піп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаєш і не розумієш, що найбільша приязнь і наймиліша розмова бувають на віддалі. Чим дальше від себе приятелі, тим краще для них. З віддалі росте приязнь і любов. А розмова наймиліша між приятелями без слів – розмова сердець. Серцям же не потрібні слова. Почуваєш себе самітним, скучно й смутно тобі, так відзивайся до Говерлі серцем, говори до неї серцем, а вона відповість тобі серцем. Знай, лиш віддаль притягає серце до серця, лиш віддаль в'яже їх на віки з собою; серця – не слова. Зв'язки своє серце з серцем Говерлі й перестанеш тоді стогнати й нарікати».

      І так, як сказав Господь, сталося. Піп-Іван розмовляє з Говерлею серцем і втішний та вдоволений цим.

      «Казку почув, леґіне, від старого діда. Так! Тепер це казка, а колись була то істинна правда. Підеш блукати горами, почуєш більше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дідуган і зник.

      Лукин прокинувся і вже до ранку не заснув. Над горами ясна ніч. Світить місяць, а зірки сяють, у їх світлі купаються ліси.

      Ранком, як сонце пустило на Говерлю перші промінчики, Лукин пішов блукати дальше горами, подався у напрямі, куди вказав йому Лісовик. Спершу блукав лісами, аж найшов стежку, протоптану звірями й пішов нею. Зайшов над річку, але що це за ріка, того Лукин не знав. Дещо пізніше дізнався, що це славна й голосна на всі тутешні гори ріка, Тиса. А що було вже під вечір, сказав собі, що присяде над цією рікою і заночує. Так і зробив. Але перше розложив ватру. Лісовики дали йому кремінь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палає, світить, гріє й диких звірів відпуджує. Вода в ріці шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин і зрозумів мову ріки. Ось так почув ще одну казку гір:

      «Я ріка оцих гір, говорю тобі:

      Колись, ще тоді, як Господь сотворив оці Карпати та засіяв їх лісами, сотворив теж потоки і ріки, між ними і мене. Сотворив і казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися поміж скали й ліси, а вже найгірше було це, що бачила я мало світла сонця. Його закривали прибережні, густі, темні ліси. А без світла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривітно. Почала я нарікати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одної ночі почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь:

      «Усе, СКАЧАТЬ