З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - Коллектив авторов страница 20

СКАЧАТЬ сліду не покину

      На нашій славній Україні,

      На нашій – не своїй землі.

      І не пом’яне батько з сином,

      Не скаже синові: “Молись,

      Молися, сину: за Вкраїну

      Його замучили колись”.

      Мені однаково, чи буде

      Той син молитися, чи ні…

      Та не однаково мені,

      Як Україну злії люде

      Присплять, лукаві, і в огні

      Її, окраденую, збудять…

      Ох, не однаково мені.

      Прозові твори

      Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

      1889 (хутір Чечва, Сумська область) – 1956 (м. Київ)

      Зенітка[54]

      Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

      – Як діла, дідусю? Драстуйте!

      – Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці, – гут!

      – I по-німецькому, дідусю, навчились?

      – Атож. У соприкосновенії з ворогом був, – от і навчився.

      – I довго, дідусю, соприкасалися?

      – Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.

      – …Розказати, кажете? Ну, слухайте.

      …Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах. Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

      Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок – рип! – виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було… Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, – хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!

      Як заверещать вони там, як закричать:

      – Вас іст дас?

      А Нужник:

      – О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

      Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

      – Скільки ж вам, діду, літ?

      – Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, СКАЧАТЬ



<p>54</p>

Програма 11-го класу (додатково).