Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ яке ж воно молоденьке. Їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

      О. Василь висував останній аргумент:

      – А служба Божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.

      – А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.

      – А що ж я їй – паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

      – Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара їмость.

      О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що подається.

      – Люди живуть ще й гірше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Богові треба. Парохія не зла, їсти-пити є що і в чім сходити – якого ж їй ще, за перепрошенням, дідька треба?

      Але врешті збиралося й їхалося. Маруся скакала з радості, викликаючи остереження старої їмості. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було між чужі люди неабияк показатися.

      А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.

      Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів – мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, – і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.

      От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно народу. День був чудовий, і всі понадівали найліпше своє лудінє. Молодиці, сліпучо блищучи на сонці білими рукавами сорочок, щохвилі під’їздили скорим кроком на конях; легко, граціозно, вигинаючися станом, здоровкалися зі знайомими, і кожний рух дихав природною красою й радістю життя.

      Жартами, дзвінким сміхом перенизуючи кожне слово, віталися.

      – Єк днювали, Адно?

      – Гаразд, шо ви май?

      – Ци дужі, Мику’?

      І не можуть, щоб не зачепити сусідки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:

      – А єк кажете, кумко, – ци в добрім перебутку цес день си опровадит?

      Це натяк на сварливий характер Василини, про неї-бо кажуть, що вона ні одного дня не може пробути без лайки. І Василина розуміє, в чий це город камінчик, але що має дуже добру вправу, то відповідає їдучо, влучно, б’є в саму болячку.

      – Сокотіт ліпше свої вуші, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.

      Молодиці троха не в сих, ідуть СКАЧАТЬ