Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Він казав: «Ти лиш ми іскажи – ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, – кае[26], – можу й так, і так». А я му кажу, що не хочу, бо дєдю маю злобного – ме на мені шкіру до сім раз ізтєгати. А він тогди кае: «Візьми ти, – кае, – іми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лилика крила, та очі з миші та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обірничка денце візьми, а витак троха згури та ладану крішку та й усе тото змішєй, та найди тогидний воріх, шо то зиму перележів, та не зійшов, бо му чірвак середину виїв, та й тото усе поклади у вотой у воріх. А їк меш класти, примовєй: «Так наді мнов аби Пилипко пролітав, їк цес мотиль усі дороги пролітав. Та й аби я так не могла від Пилипка закєжіти, їк перехінна дорога та й не може си з морем споїти. Та й аби так Пилипко не мав мені путері[27] дитину зробити, їк цес воріх не має сили навесні сходити, а я би тогди ви’него дитину мала, йк цес мотиль ме літати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видіти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цій шкаралущі горіти, а дівка цев голков шити та й цим обірником ремінє прикрашєти. Та й Пилипко аби наді мнов тогди силу взєв та й мені дитину ізробив, єк си зо мнов ізвінчєє, а доки си не звінчєє, то аби ми так нічо не зробив, їк я цес гудз зав’єзала, а він самий си не розпустив, так аби мені дитину не зробив».

      Оришка оповідала з запалом, горда з такої ученості свого Пилипка, і забувши навіть, що це про саму її йде річ. Але потім нараз згадувала і, заревівши, знов утикала лице в ковдру.

      – І ти все тото робила?

      – Ає! Та сми робила усе, їк він казав, та, ади, ношу цес горіх, запав би си, й дотепер, на голім кілі. – І Оришка підіймала сорочку, показуючи на тонкій бронзовій фігурці шнурочок коло бедер.

      – Фе… що ти робиш, Оришко?.. Встид.

      – Аби-сте виділи…

      Але чим допомогти справі, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василеві; гадала, що він, як пастир духовний, прийме цю вість близько до серця, але, на превелике своє здивовання, почула рівнодушну відповідь:

      – Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нічого тут не пораджу. Гадаєш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рік отут, у одній моїй парафії. Бо ті гуцули – то як дики. То такий зіпсований нарід, що поняття переходить. Що я наговорюся їм, що си я набештаю, – а то все мов об стіну горохом, а то все ні до чого. Та вже не хочеться мені й губи отворити: дідько вас бери, чи я маю за вас у смолі кипіти? Дав би Бог свою википіти.

      Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.

      А вночі Маруся лежала, розпалена думами, і… завидувала Оришці.

      «Вона взяла свою частину. Надіялася на якийсь там горіх – і свобідно любила. Чому ж мені не дано навіть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той леґіник чорноокий носить його на вістрю своєї бартки? Чи не в камені тім великім заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де моє хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»

      IX

      Раз якось, коли думала Маруся про того леґіня, прийшло їй у голову, що, певно, він мусить бути з яворівської парафії. Яворів межував верхами СКАЧАТЬ