Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

      Прямо проти неї, в двох кроках, хоч і на другім боці потоку, стояв леґінь. Стояв в хижій позі, очі блискали неспокійно, рука схопилася за пістоль.

      Але се тяглося лиш одну хвильку. Побачивши перед собою жінку, леґінь заспокоївся і навіть набрав молодечої постави – от як завше леґінь перед дівков.

      Маруся не так скоро вийшла зі свого оторопіння й переляку і довший час не могла вимовити ні слова. Мовчав і леґінь, усміхаючися.

      Першим рухом Марусі, коли вона прийшла до себе, було – тікати.

      Але куди?

      Глянула в один бік, в другий – виходу не було. Стрімко стояло голе каміння, потік розлився широко, одна лиш була дорога – власне, попри того леґіня.

      І, мабуть, ця безпомічність надто вже яскраво відбилася на лиці Марусі, бо леґінь, все так само не рухаючися з місця, усміхаючися, сказав:

      – Не бій си, молодичко, не бій си – нічо ті си не стане.

      Голос був приємний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:

      – А відки ти знаєш, що я молодиця?

      – Та вже так… – відповів леґінь і розсміявся. Сміх був густий, горловий, і в нім чулися заразливі нотки.

      Страх Марусі поволі минав, і вона з цікавістю почала приглядатися молодцеві.

      Та й справді це був молодець! Рослий, стрункий, кріпкий і на руку, і на ногу. Викохався в цім цілющім гірськім повітрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко і свобідно стояв на камені, мов урісши в нього червоними своїми постолами.

      Уберя на нім була незвичайно багата – такої Маруся не бачила і в найдужчих ґаздів. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камінчиками по ньому, з позлітками; широкий у півстану ремінь, весь орнаментований, бляхою мосяжною ціткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напереді незвичайно красною турецької роботи чепрагою, емальованою і, здається, ще й з дорогими камінчиками. За ременем стирчала пара пістолів, а з-за плечей визирав кріс.

      Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачічена готурами й павичами, дармовиси й китиці бовталися по боках. Через плече висіла красна тобівка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтовані різьблені порошниці. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топірчик, котрим леґінь грався, поблискуючи на сонці, – це було щось дійсно надзвичайно красне в цих відлюдних дебрях і пущах.

      Мимоволі задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мріях місячної ночі, але щось подібне.

      Задивилася Маруся – і усміхнулася. А леґінь помітив цей усміх жіночий, однаковий в усіх станах і класах, помітив і знав уже, як поводитися.

      – Хто ти такий, леґіню? – питала Маруся.

      – Я? Ґаздівський син.

      – А що ж ти тут робиш?

      – Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дєдя казали, добра деревина на хати.

      – Ну СКАЧАТЬ