Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пастушки з білими гусьми – визбирувалось колоски з власного поля. Здається, нічого такого, що могло б бентежити Отченашку. «Се в неї від того, – подумав Фабіян, – що вона тут одна з вішальником. Ні в якому разі цього не можна допускати». Сам трунар нізащо не погодився б залишитися тут один, хоч знав небіжчика багато років і навіть завітував до нього на кашу.

      – То що, синашу? – перепитала стара.

      – Бачу гусей, пастушків. Ну що іще?.. Все звідціля видно. Запуст, Абіссінію…

      – А він бачив їх…

      – Кого, бабо?..

      – Буцім ти не знаєш – кого?.. Ось чому така смерть… – І з тими словами пішла вниз, а він ще довго лишався біля віконця, аж доки не нагодились сюди жваві вавилонські бабусі в чорному – ці споконвічні санітари й опоряджувачі згаслих життів.

      Уже коли стругав домовину, то не міг позбутися відчуття, що його обступають якісь жорстокі примари. Бубела застав його вже на віці, Фабіян і незчувся, як той зупинив біля хати свої ресорки, як переступив порога. Він оглянув домовину, обстукав її, похвалив Фабіяна за старанну роботу, тоді витягнув гаманця і заплатив майстрові таку високу ціну, як ніби платив за себе.

      – Гарний був чоловік, то справимо йому гарний похорон. Аякже. На хуторі бичка ріжуть. Раденькі горілку женуть, скличемо усіх помольців та помолок, аби не було на вітряках жодного суму і страху. Хай йому земля пером… А ти подумай, Левку, чи не міг би ти заодно з цим, – він показав на домовину, – зайняти його місце. Робота тиха – є вітри чи нема, а платня йде. Одне слово – вітряний сторож. Подумай, Левку. Бо ж нам однаково когось доведеться шукати…

      – Гаразд, я подумаю, але згодом. Бо це наче ще на живе місце…

      – Звісно. Хіба ж я кажу – зараз? Ось поховаємо, забудемо, один-другий вітерець продме. А тоді вже й того. Домовимось, якщо твоя ласка на те.

      – Я поміркую…

      – Ну, ну, міркуй. А де ж бо твій цап?

      – Десь обідає, супостат.

      – Щось давно не було його на моїм хуторі.

      – А йому вистачає справ у Вавилоні…

      – Ти зняв мірку, усе як слід?

      – А як же без мірки…

      – Ну, то кінчай… Бог тобі на поміч… Ще міг би й пожити старий. Але, знать, такий йому знак на небесах. Усі підемо туди ж, усіх нас колись обміряє Фабіян. Хе-хе-хе. А потім і для нього хтось виструже труну…

      – Я вже подбаю про це сам. Але чиє серце не хоче вмирати, той не помре. Якщо його силоміць не повісять на бантині…

      – Це до чого, Левку?..

      – До того, Кіндрате Остаповичу, що я не можу прийняти від вас гроші за цю домовину. Тихін був мені друг, а я на друзях не заробляю.

      – Забагатів, чи що?

      – Ні, в грошах завше маю велику потребу. Але не в таких грошах…

      – Гроші не пахнуть… Чому ж ти маєш тратитись на людину, похорон якої ми беремо на себе?

      – Це великодушно, та гроші СКАЧАТЬ