Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ гризот за свого хазяїна, почвалав до вітряків. Там чекала на нього Отченашка. Скінчився місяць, то прийшла по його заробіток, а заодно принесла старому свіжу сорочку та всі необхідні припаси, як завше.

      – Чи я осліп, а чи все переплуталось мені в очах…

      – А що, Тихонцю? Ти ж бо знаєш, що Отченашка вміє мовчати… Хрест роблю наперед.

      – Бачив їх з горішнього віконця…

      – Сліпий не чує, а глухий не бачить. Так, Тихонцю, спокійніше. Май і те, що нам віку доживати…

      – Ні, піду викажу їх. Моя совість не може мовчати.

      – Подумай про уста, мій голубе. То, людоньки, не жарт, то сила велика. А ми тут що? Вітри чатуємо, і тільки. Молю бога за тебе, Тихонцю, а вже при тобі і я не пропаду.

      На молитву нагодився і сам Бубела, геть не той, що там, і коня поміняв. Був у солом’яному брилі, в гарній сорочці навипуск, оперезаний шовковим поясом із китичками, поміряв вітерець на підняті руки, тоді підійшов до багаття, привітав кашоварів із неділею.

      Отченашка встала, поклонилась, а Тихін, помішуючи кашу ополоником, відповів крізь зуби:

      – Не буде ниньки вітру… Самий підвівок пішов.

      – А що там скоїлось на рові? Не чули?

      – Я спав. Не чув… Вітряк глухий… Та і я недочуваю…

      – І ви не чули, Отченашко?

      – Я так бігла сюди, що й забулася слухати…

      Сторож чаклував над кашею, досолив, пригасив кізяки, щоб умлівала поволі, а той пан недільний ще постояв, похитав головою й, пустивши коня пастись, пішов у вітряк. Там піднявся по сходинках, припав до віконця під дахом, і все постало його очам як на долоні: рів, дорога понад ним, нічийний степ лілово палав квітками будяків, а за ним білий комунівський палац виростав із марева шпилями. Сторож запримітив тінь у віконці й заходився знімати казанка з триноги. Отченашка, клякнувши до степу, вирішила дошепотіти молитву, а вітерець гортав полини дедалі тривожніше, марно п’явся на крила, не мав сили зрушити їх з місця й погнати у безвість…

      Собака-дойда, якого дочекалися з Глинська не так скоро, як того хотілося б, відразу ж підтвердив натяки вітряного сторожа, взяв слід до нічийного степу, що вакувався вже кілька років підряд, з часу останнього землеустрою. Степ задичавів непролазним будяковим лісом, обснованим ожиною. Високо на будяки залазив переступень. Виводилися там гадюки, джмелі, палючі ґедзі й час під часу воскресали «денікінці». Було того поля гектарів двісті чи й всі триста, й ніхто не міг пояснити, навіщо трималось його без ужитку так багато. Адже за ці роки прирізано з нього по шматку лише Явтуху Голому та ще кільком родинам, що настаралися діток. Коли ж комуна спробувала було забрати запуст, Вавилон запротестував проти цього на тій підставі, що то одвічні вавилонські землі. Соснін (це було ще за нього) відступив, а Синиця вважав, що для комуни той степ – лише клопіт, комуні сутужно і без нього.

      У тій пекельній гущавині собака швидко СКАЧАТЬ