Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ величезне місто… чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.

      Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі – та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.

      Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити – крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…

      Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.

      – Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.

      Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» – якраз під знаком «Зупинку заборонено».

      – Хочеш викинути цю штуку? – він дивився на амулет.

      Така думка в мене теж з’являлася.

      – Річ не в ньому, а в тобі, – сказав він серйозно. – Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка… Сама знаєш краще за мене.

      – І якщо я його викину…

      – Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.

      Він більше не усміхався.

      Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».

      – Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.

      – Подивись, – порадив він так само без усмішки.

      Я стисла амулет у долоні. Він стояв переді мною, білий, неначе вморожений у лід, не схожий на людину.

      – Ви що, теж Тінь?!

      – Ображаєш, – він справді, здається, трохи образився.

      Я не знала, про що з ним іще говорити. Я його боялась… і водночас розуміла, що треба зараз розпитувати, багато, жадібно. Щоб потім не шкодувати все життя.

      – Аварія була насправді? Там, на мосту…

      Він подивився глумливо:

      – Ти знаєш, що таке ініціація у традиційній культурі?

      – Обряд дорослішання, пов’язаний зі смертю і відродженням, – відповіла я, не замислюючись.

      – От ти й відродилася. Поздоровляю.

      Я закусила губу. Але ж це правда. У всіх традиціях початок нового життя, набуття нового статусу саме так і відбувається: претендента ніби вбивають – не насправді… а потім він народжується заново.

      – Це якась… секта?

      Він похитав головою. Пішов до своєї машини, відчинив пасажирські дверцята – мовляв, сідай.

      Я не зрушила з місця.

      – Сідай, – сказав він примирливо. – Не бійся… Тепер я буду за кермом.

* * *

      Він СКАЧАТЬ