Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.

      – Я збожеволіла, – сказала я приречено. – Як прикро.

      – Не надійся, – привітно повідомив чоловік. – Ти хто?

      Замість мене відповіла блондинка:

      – Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.

      У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:

      – Інструктор?!

      – Розбір польотів потім, – довірливо сказав чоловік. – Спершу треба роботу зробити.

      Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі – балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.

      – Доставка готова…

      Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.

      – Вантажимо, – блондинка знову підхопила дівку за ногу, але та вже втратила подібність до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по траві. – Вона очуняла, Гришо, допоможи!

      Чоловіка не довелося просити двічі. Разом вони підхопили дівку і, ступивши одне за одним у діру, зникли й затягли її з собою. Ще за мить цегла повернулася на місце – тільки слабка тінь графіті проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стіна. Міцна – хоч головою бийся.

* * *

      Хвилин десять я сиділа на лаві коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоці й трепеті до ранку.

      Але – нічого подібного. Я змерзла, віддихалася… і згадала про Павлика. Чи він там хоч живий?!

      Бігом повернулася в кімнату Соколова. Кружляв нічний метелик над залишками пластикового застілля, досі так само хропів на ліжку невідомий гість, зате танцюрист у червоній футболці втік, залишивши на підвіконні свої навушники. Павлик сидів, привалившись спиною до стіни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозуміти, де він.

      Я стисла в долоні амулет. Вигляд у Павлика досі був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорні «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.

      – Привіт… Що це тут?

      – Це в Соколова був день народження, – зітхнула я.

      У Павликових очах з’явився жах:

      – А я тут… як? Навіщо?

      Я мовчки допомогла йому встати.

      Усю дорогу по коридору він белькотів засмучено й жалібно: ішов до Насті… подзвонив і… він ішов, і раптом…

      – Ішов туди, а втрапив сюди, – крізь зуби процідила я.

      – Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надією. Чекав, напевно, що я скажу – дурниці, діло житейське, дівчина пробачить…

      Я СКАЧАТЬ